Емоційний фон підсилюють і аналогії з подіями українського Майдану, що таки змусили Януковича втікати до російського Ростова. Та й офіційне привітання Путіна Лукашенка з результатом, оголошеним білоруським ЦВК, і висловлення ним надій на продовження інтеграційних процесів у напрямку Москви – все це, здавалося, мало би підштовхнути офіційний Київ до однозначної позиції і реакції на білоруські процеси.
Однак подібна чорно-біла картина світу може зіграти злий жарт, зважаючи, що у будь-яких процесах, що протікають в регіоні, неодмінно натикаємося на складну гру Кремля. Вона базується на багатому досвіді радянських, а згодом російських спецслужб, які здавна послуговуються так званим «рефлексивним управлінням» - вплив на противника через підсування або нав’язування йому потрібних варіантів рішень. При цьому об’єкт впливу повинен бути певним, що діє бажаним для себе чином.
Слід звернути увагу на мотивацію учасників сьогоднішнього процесу в Білорусі, що відрізняє його, принаймні поки, від подій українського Майдану: йдеться про намагання позбутися багаторічного правління Лукашенка, однак поки немає обговорень бачення вектору і програми розвитку Білорусі серед протестувальників. Не озвучила таких ідей і Світлана Тихановська, яка волею випадку стала символом протестів. Це й ускладнює офіційному Києву можливість зайняти більш чітку позицію. Однак це не заважає Кремлю через рефлексивне управління «штовхати» Україну і Захід до потрібних рішень, а Білорусь (як владу, так і суспільство) – до оцінок цих рішень, щоб обіграти їх на свою користь.
Ми можемо спостерігати, як уже змінилася позиція Лукашенка до і після виборів. Якщо ще за кілька днів до дня голосування офіційний дискурс стосувався гучного затримання бійців ПВК «Вагнер» і заяв з боку влади про намагання Москвою розхитати ситуацію в Білорусі, то в останньому його інтерв’ю після масових протестів йшлося уже не тільки про Росію, а й Україну, Польщу, Чехію, з яких «намагаються управляти безпорядками». Таким чином, Україні вже намагаються штучно створити образ зовнішнього гравця, який, начебто, пробує розхитати внутрішню ситуацію в Білорусі. В цю канву лягають і меседжі, поширювані російськими пропагандистськими ресурсами та так званими «розвідками» на непідконтрольній території Донбасу, які фактично очолюються офіцерами російських спецслужб. Йдеться про начебто готовність українських правих організацій для відправки на підтримку білоруським протестувальникам при «фінансуванні Джорджа Сороса і експрезидента України Петра Порошенка».
Таким чином, суттєво змінюється фокус на процеси, що відбуваються в Білорусі. З ситуації, коли була можливість засвідчити російські втручання у білоруські внутрішні справи і намагання вплинути на самостійне рішення білорусів щодо долі країни, Білорусь у російському наративі перетворюється на арену боротьби Росії і Заходу. Україна при цьому відіграватиме роль «західної маріонетки», що також, начебто, активно включилася у внутрішній білоруський процес, використовуючи ті ж методи, у яких звинувачують Росію (бо чим тоді умовні українські радикали, що роздмухують хаос всередині Білорусі, є кращими від затриманих «вагнерівців»?).
Білорусь сьогодні перебуває на роздоріжжі того, як повернеться в подальшому процес політичної кризи, однак Україні слід усвідомлювати, що при варіативності варіантів розвитку подій їй також відведена своя роль у кремлівській складній грі. І щоб не втрапити у пастку, треба намагатися виявити російський замисел і протидіяти йому.
Автор: Павло Лодин