Цей псалом повинен нагадати нам, що депортації - це один із найдавніших та найефективніших методів, який імперська держава може застосувати для встановлення контролю над нещодавно завойованою територією та населенням, яке проживає на цій території. Ще три тисячоліття тому вавилоняни, але особливо ассирійці, будівельники великих імперій із центром у древній Месопотамії, сучасному Іраку, широко використовували депортації людей з однієї точки своїх володінь в іншу: наприклад, за 130 років до депортації Навуходоносора, асирійські царі депортували інших євреїв із Самарії, цього разу до північного Іраку, та привезли на їх місце інших депортованих, особливо з іншого кінця імперії, з гір Заґрос та Іранського плато, що з часом призвело до значних етнічних та культурних змін у регіоні.
Переваги депортацій для імперських держав очевидні. В основному, вони руйнують можливі мережі опору, що залишилися після завоювання території, шляхом усунення еліт, які могли б їх очолити, сіють терор серед завойованого населення, що залишилося на території своїх предків, відкриваючи шлях до конфронтації між його членами, зацікавленими в зайнятті місць, які залишились вакантними після депортації еліт. Такого роду протистояння завойовники можуть використати для власної вигоди. Депортації також є важливим джерелом безкоштовної робочої сили, а іноді навіть сприяють створенню значних груп лояльних осіб серед депортованих.
Тому не дивно, що депортації були прийняті як метод встановлення панування, з часом, багатьох інших імперій, включаючи Російську імперію, незалежно від того, йдеться про її царську чи більшовицьку форму, яка насправді вдосконалила цей метод, з історичної точки зору, до безпрецедентної ефективності, але з моральної точки зору, до справді диявольської форми. Підхід Російської імперії до цього методу не випадковий, враховуючи величезні сибірські території, які вона повинна була контролювати та експлуатувати, а також відсутність природних бар'єрів на її європейських територіях, що змусило російських лідерів, у тому числі зі стратегічних причин, застосовувати екстремальні методи швидкого і повного підкорення завойованих груп населення. В результаті черкеси, татари, українці, білоруси, поляки, литовці, румуни, німці, грузини, вірмени, азербайджанці та багато інших, стали жертвами російської депортації.
Як і будь-який меч, депортації також мають два леза. Коли соціальні структури завойованого населення є надто розгалуженими і вкоріненими для депортації еліт, щоб дезорганізувати їх, депортації не тільки не усувають спротив, але й можуть посилити його через образи, створені тими, хто втратив зв'язок з батьками, братами та сестрами, друзями, яких вивезли силою в інші краї. Психічний опір депортованих також може бути посилений, навіть у суворих умовах вимушеного вигнання. «Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу мою радість!» - клянуться вірою власній батьківщині депортовані євреї, а потім завершають 136 псалом з мстивістю та люттю: «О дочко вавилонська, руїннице! Щасливий, хто тобі відплатить те, що ти нам зробила. Щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб'є їх об скелю». Зокрема, повернення депортованих до сприятливих історичних умов може призвести до союзу у формі вищого опору окремих спротивів депортованих та тих, серед кого вони були депортовані. Не забуваємо, що древні господарі депортацій, ассирійці, були практично виведені з історії до майже повного зникнення двома групами населення, серед яких вони депортували в усі куточки імперії багатьох осіб: вавилонянами та мідійцям, іранської народності.
Окрім мстивого духу, який вони створюють до завойовника, депортації, яким не вдається подолати опір завойованого населення, мають ще один важливий ефект: посилення внутрішньої згуртованості націй, яким вдається подолати цей травматичний історичний досвід, узагальнюючи та надаючи їм вищу валентність, ставлячи це в основу їх колективної пам’яті та національної ідентичності. Депортація євреїв до Вавилону, пам’ять якої збереглася в багатьох інших піснях і працях поза Псалмом 136, стала визначальною для давньоєврейської ідентичності, що сприяло ефективності пізнішого опору селевкидам і римлянам та здатність витримати друге велике заслання, з набагато більшою тривалістю, майже 2000 років. Це також було зумовлено сприятливими історичними обставинами, але особливо єврейською інтелектуальною елітою, яка на відміну від інших еліт стародавнього Сходу зуміла культивувати травматичний досвід вигнання та перетворити його на те, що французький історик П'єр Нора визначив як lieu de mémoire, «місце пам’яті», тобто «значуща сутність, матеріальна чи нематеріальна, яка внаслідок волі людини, або в результаті плину часу стала символічним елементом пам'яті спільноти». Не даремно пам'ять є постійною темою Псалма 136: «ми сиділи й ридали, як згадували Сіон»; «Якщо я забуду тебе, Єрусалиме, нехай забудеться (всохне) моя права рука»; «Згадай, о Господи, синів Едома в день падіння Єрусалима!».
Наскільки ці спостереження щодо подвійного леза меча депортації впливають на регіон між трьома морями сьогодні, і особливо на те, що між Балтійським та Чорним морями? Безумовно, значною мірою, якщо ми подумаємо хоча б про мужній опір кримських татар, жертв одних з найстрашніших сталінських депортацій, які зараз змушені проживати в умовах російської анексії Криму в 2014 році - найяскравіша ілюстрація відродженого російського імперіалізму . Три великі хвилі депортації з Молдаовської РСР (12-13 червня 1941 р., 5-6 липня 1949 р. Та 31 березня - 1 квітня 1951 р.) залишаються в Республіці Молдова одними з найбільш часто використовуваних історичних орієнтирів в опозиційному дискурсі до зовнішньої політики Росії, перевершеним лише пам’яттю про сепаратистську війну 1992 р. у Придністров’ї.
Швидше за все, в Нюрнберзі не буде суду по депортаціям Російської імперії, будь то царська чи більшовицька. Така річ також не буде необхідна для того, щоб історія могла здійснити справедливість, лише за умови дотримання двох кондицій. Перша полягає в тому, щоб інтелектуальна еліта кожного населення, яке зазнало травм царської чи більшовицької депортації, не переставало культивувати свою пам'ять (за інші подібні злочини зокрема) і перетворювати їх на «місце пам'яті», непорушну віху в колективній пам’яті про національну здатність до солідарності, відродження та подолання труднощів історії. По-друге, «місця пам’яті» кожного агресованого населення між Балтійським та Чорним морями визнавалися та поважалися іншими групами населення, які постраждали від таких дій. Без взаємного визнання та щирого співчуття до таких різанин, як Катинська проти поляків, Вінницька проти українців, Біла Криниця проти румунів та депортацій, що супроводжували або слідували за ними, «місця пам’яті», створені кожною нацією окремо, ніколи не будуть зібрані разом у східноєвропейське «місце пам’яті», яке завжди буде змушувати нас усвідомлювати, що наші долі закуті в ланцюги хороших та поганих подій, як це бачилося з часів Великого монгольського вторгнення. Тож закінчую пропозицією: на коли загальний східноєвропейський віртуальний музей, присвячений депортаціям (та іншим злочинам) більшовицького режиму?
Янку Лівіу – політичний аналітик, докторант Бухарестського університету, координатор проектів асоціації Євроцентрика, редактор порталу «EuroPunkt.ro» (Румунія)