Документ, укладений між азербайджанською, вірменською та російською сторонами закріпив за Баку відвойовані території, офіційному Єревану було відведено лише невеликий Лачинський коридор для з’єднання з Нагірним Карабахом. Згідно представленої заяви, на лінії зіткнення сторін мав розміститися російський миротворчий контингент у складі 1960 військовослужбовців – останні вже 10 листопада на транспортних літаках прибули з аєродрому Ульяновська.
В перших новинах про завершення військових дій явно бракувало звістки про четверту сторону – Туреччину, чия роль у тому, як саме протікав конфлікт, була чи не ключовою. Адже на відмінно від Москви, яка просто начхала на свої зобов’язання в рамках військового блоку ОКДБ і не підтримала Вірменію, допомога Баку з боку Анкари була суттєвою – зокрема турецькі ударні безпілотники та військові інструктори забезпечили серйозну перевагу азербайджанській армії. Однак згодом ситуацію прояснив президент Азербайджану Алієв, котрий заявив, що участь Туреччини і РФ у врегулюванні конфлікту є рівноцінною, створюється спільний центр контролю за припиненням вогню.
Думки і припущення експертів щодо того, хто найбільше виграв від даного протистояння, різняться. Одні вказують на виграшну комбінацію Кремля, що не підтримав свого союзника і не був ніяк задіяний у військових діях, однак отримав можливість контролювати ситуацію в регіоні через власних «миротворців» впродовж п’яти років. Існує навіть версія, що весь сценарій подій був від початку і до кінця відомий Путіну, Ердогану і Алієву, тому в програші опинився виключно вірменський прем’єр Пашинян, який внаслідок бурхливої реакції вірмен на поразку може бути зміщений зі своєї посади.
Навіть у випадку можливої домовленості між Ердоганом і Путіним, ми вже бачили на прикладі військового театру в Сирії, наскільки динамічно можуть змінюватися стосунки між обома сторонами аж до прямих ворожих (найбільш наочний приклад – збиття російського Су-24 турецьким винищувачем у 2015 році, що закінчилося лише накладеними Росією санкціями на турецькі помідори у відповідь). Інцидент же зі збиттям Азербайджаном російського гелікоптера Мі-24 під час цьогорічних військових дій взагалі завершився прийняттям офіційних вибачень.
Як би там не було, ми спостерігаємо контури геополітичного протистояння за першість у регіоні між Москвою і Анкарою. Воно має також міцне історичне підґрунтя, зважаючи на імперське минуле в обох, ресентимент щодо якого експлуатують сьогоднішні політичні лідери. Політичний типаж обох – Путіна і Ердогана – є схожим. Одного і іншого важко назвати політиками, що сповідують демократичні принципи, зважаючи на утиски опозиції і національних меншин. Обидва увагу суспільства від внутрішніх проблем (російський рубль і турецька ліра знецінюються внаслідок неефективної економічної політики значними темпами) намагаються переключити на зовнішні перемоги – реальні чи ефемерні. Обидва люблять яскраві символи, які нагадують про власну імперську спадщину – як от повернення колишнього статусу Ая-Софії в Стамбулі, чи побудова помпезно-вульгарного головного храму Збройних Сил РФ.
Як би там не було, обом подібним лідерам з великими геополітичними амбіціями не уникнути постійного протистояння, щоб виявити, хто з них кращий і заслуговує на більше у регіональному масштабі. Різниця між Ердоганом і Путіним у тому, що останній заради власних інтересів діє куди більш цинічно і вдається до ламання системи міжнародного права. Туреччина, як член НАТО, до такого, принаймні поки, не вдається. Однак турецький лідер постійно нарощує свій вплив: став впливовим гравцем на Близькому Сході і намагається стати одним із лідерів мусульманського світу. Все активнішу роль намагається грати на ринку газу, чим вибиває суттєві козирі з рук Кремля. У серпні Анкара заявила про знайдені поклади газу в Чорному морі; добивається доступу до розвідки газових родовищ поблизу Кіпру, чим спровокувала новий політичний конфлікт. Та й розпіарений Кремлем Турецький потік став швидше вигідним Ердогану чим Путіну. Турецький лідер демонструє куди більшу далекоглядність і стратегічність мислення, чим старіючий очільник Кремля.
Ситуація в Нагірному Карабаху засвідчила серйозну проблему для Росії: фактично вона має грати на рівних або й наздоганяти сильного лідера у регіональному просторі, який традиційно вважала сферою «своїх національних інтересів». Якщо раніше на Кавказ нікого не допускалося, то тепер там вона мусить рахуватися з інтересами і Туреччини. Це болісний удар по амбіціях Путіна. Тому і така бурхлива реакція російської пропаганди на зближення Києва і Анкари, створення Кримської платформи, до якої долучилась також і Туреччина. Адже в так званому пострадянському просторі тепер присутня не тільки Росія.
Фактором, який не слід відкидати для розуміння, якого характеру буде подальше протистояння між обома гравцями за регіональну першість, є вибори президента США. Адміністрація Трампа, яка вдавалася до більшого ізоляціонізму США в міжнародних справах, дозволяла зміцнення регіональних гравців, не зважаючи на їх прихильність до демократичних норм і цінностей. Ймовірний новий президент Байден куди більше апелює до повернення до моральних начал у американському лідерстві. Тому важко спрогнозувати, як нова адміністрація буде ставитись до доволі агресивної політики Ердогана.
Зважаючи на це все, попри бравади Кремля на міжнародній арені, протистояння з Анкарою демонструє реальний її потенціал і можливості. Не йдеться уже ні про яке умовне членство у клубі «великих держав» з вирішення глобальних проблем і розподілу сфер впливу, про що так мріє російське керівництво. Тут би регіональне лідерство не програти остаточно і не опинитися на маргінесі прийняття міжнародних рішень.