Мова, насамперед, йде про басейн Чорного моря. Слід зазначити, що з початку 90-х рр. ця частина Європи хоча і знаходилася у фокусі уваги Альянсу, проте цей інтерес було пов’язано з внутрішніми трансформаціями посткомуністичних країн та розширенням на схід, а безпека розглядалася майже виключно у контексті суспільно-політичної та економічної (не)стабільності нових членів західного безпекового співтовариства.
Ключовою державою, що справляла найпомітніший вплив на розвиток політико-безпекових процесів у східній частині Європи, а також басейні Чорного моря вважалася Російська Федерація, що сприймалася в якості природного партнера і потенційного союзника і, навіть при певних обставинах, і майбутнього члена західного альянсу. Тому НАТО утримувався від активності в регіоні Нових незалежних держав, намагаючись бути чутливим до реальних і вигаданих занепокоєностей Москви стосовно загрози її безпековим інтересам у зв’язку із розширенням Альянсу на схід. Стратегічна Концепція НАТО від 2010 року рекомендувала підтримувати стратегічне партнерство з РФ, а Росія в західних столицях не розглядалася в якості противника навіть зважаючи на її агресію в Грузії в серпні 2008 року. Подібні настрої переважали і в експертних інтерв’ю, проведених автором у провідних американських think tanks в рамках програми досліджень в Центрі В.Вілсона у Вашингтоні в першій половині 2011 року.
Перегляд ставлення до Росії розпочався лише після початку агресії в Україні в 2014 році, коли відбулися радикальні зміни безпекового середовища НАТО, що підкреслило невідповідність Стратегічної Концепції Альянсу 2010 року новим військово-політичним реаліям. Все це змусило країни Заходу перевести Росію з партнерів в категорію стратегічних загроз. Практичною реалізацією нових підходів стала передислокація військової інфраструктури Альянсу ближче до кордону з Росією. Цей процес торкнувся насамперед держав Балтії і Польщі, котрі опинилися перед реальною загрозою гібридної війни з боку РФ.
Чорноморський регіон, незважаючи на різко зрослу військову активність РФ, залишається дещо на периферії стратегічних інтересів НАТО. Як слушно зазначають деякі українські експерти, зокрема, А.Шелест, зміни у підходах Альянсу до Чорноморського регіону «обумовлені радше наявними загрозами, а не розумінням додаткової ваги посиленого партнерства та комплексного бачення регіону». Таким чином, дії НАТО у відповідь на агресивну поведінку Росії носять переважно реактивний характер з помітними елементами стримування, і, водночас, відсутнє комплексне стратегічне цілісне бачення Чорноморського регіону в рамках загальної довготривалої стратегії Альянсу. Таким чином, виникла нагальна необхідність вироблення окремої Чорноморської політики, причому не лише у контексті протидії розширенню російського впливу в басейні Чорного моря, але і враховуючи розвиток подій на Близькому Cході і в Східному Середземномор'ї.
У грудні 2019 року на зустрічі глав і урядів країн-членів НАТО у Лондоні його учасники звернулися з проханням до Генерального Секретаря Й.Столтенберга підготувати аналіз перспектив Альянсу стосовно зміцнення його політичної складової, давши цим самим старт процесу вироблення нової Стратегічної концепції. В квітні наступного року було утворено відповідну групу, яка 25 листопада 2020 року оприлюднила документ під назвою « НАТО 2030: об’єднані для нової ери» (“NATO 2030: United for a New Era”). Оприлюднений текст по суті розпочинає дискусію стосовно змісту нової редакції Стратегічної концепції Альянсу і викладені положення займуть своє чільне місце у новому документі.
Головною особливістю сучасного безпекового середовища «НАТО 2030» визначає відновлення геополітичного суперництва, що виражається в ескалації ворожнечі держав за території, ресурси і цінності. У євроатлантичному регіоні основні загрози безпеці Заходу виходять від РФ, стосовно якої пропонується продовжувати так звану «подвійну політику». З одного боку, вона полягає у стримуванні агресивності Москви і неповерненні до попереднього рівня взаємодії допоки Росія не припинить порушувати норми міжнародного права. З іншого боку, Альянс повинен залишатися відкритими у відповідь на конструктивну поведінку Росії, а також щодо співпраці у галузі контролю над озброєннями, військової транспарентності і зниження ризику збройних зіткнень. Відзначається, що найбільшу військову загрозу Росія становить для НАТО на східному фланзі, здійснюючи агресивні дії стосовно України і Грузії та проводячи розширенні військової інфраструктури у басейні Чорного та Балтійського морів. Загалом, документ фактично визнав марність спроб і принципову неможливість інтеграції Російської Федерації до Євро-Атлантичної системи безпеки.
І хоча у документі відзначена стратегічна важливість Чорноморського регіону, проте не прозвучала необхідність формулювання окремої політики в рамках загальної стратегії НАТО, яка б об’єднувала на високому рівні взаємодії держав-членів та партнерів Альянсу, передбачаючи створення відповідної військово-політичної інфраструктури.
Це можна пояснити кількома причинами. По-перше, усвідомлення стратегічної важливості басейну Чорного моря відбувається лише останнім часом і водночас продовжує діяти інерція сприйняття регіону як периферійного з точки зору загальної стратегії. По-друге, країни регіону, що не входять до Альянсу, все ще розглядаються в якості реципієнтів безпеки, що вимагають посиленої уваги і витрат ресурсів. По-третє, спостерігається помітне суперництво між державами-членами Альянсу, яке часом не йде на користь підтриманню безпеки в регіоні. Тут насамперед варто згадати Туреччину і Румунію, що борються за статус найбільш ефективного члена НАТО в басейні Чорного моря. По-четверте, до кінця не зрозуміла траєкторія руху Туреччини і її інтереси не лише в регіоні Чорного моря, але й на Великому Близькому Сході. У потенційно можливій регіональній системі безпеки НАТО Туреччина займала б ключову роль, але не зрозуміло, чи у неї вистачило б ресурсів для здійснення двох проектів: спільного із союзниками та власного близькосхідного. Крім того, всередині Альянсу все більше з’являється сумнівів стосовно відданості Анкари принципам і цінностям НАТО.
Виникає запитання: чи в принципі можлива Чорноморська політика і як її реалізувати, виходячи з інтересів Північноатлантичного Альянсу і держав регіону, а також забезпечення миру і стабльності загалом. Думається, що так, можлива. Для цього насамперед потрібно на рівні НАТО виробити спільне бачення викликів і загроз у басейні Чорного моря, а також механізмів та інструментів їх нейтралізації в довготривалій перспективі. Інтегрована система безпеки регіону вимагатиме включення до неї всіх держав, за винятком, звичайно, Росії. Захід повинен буде відігравати більш помітну роль не лише у створенні спільних засобів та інструменів безпеки, але й у внутрішніх процесах стабілізаційного характеру у державах Чорноморського регіону (насамперед України, Грузії і Молдови), що належать до перехідного типу.