• субота 28-го січня 2023
  • Меню

ЧОРНОМОРСЬКИЙ РЕГІОН У СТРАТЕГІЇ НАТО ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХІ СТОЛІТТЯ

12:34, 10-го грудня 2020 · Джерело: institutedd.org

ЧОРНОМОРСЬКИЙ РЕГІОН У СТРАТЕГІЇ НАТО ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХІ СТОЛІТТЯ
Після початку російської агресії в Україні в 2014 року перед Північноатлантичним Альянсом постала проблема перегляду стратегічних підходів щодо безпеки на європейському континенті загалом та в регіонах, що прилягають до зон підвищеної конфліктності зокрема.

Мова, насамперед, йде про басейн Чорного моря. Слід зазначити, що з початку 90-х рр. ця частина Європи хоча і знаходилася у фокусі уваги Альянсу, проте цей інтерес було пов’язано з внутрішніми трансформаціями посткомуністичних країн та розширенням на схід, а безпека розглядалася майже виключно у контексті суспільно-політичної та економічної (не)стабільності нових членів західного безпекового співтовариства.

Ключовою державою, що справляла найпомітніший вплив на розвиток політико-безпекових процесів у східній частині Європи, а також басейні Чорного моря вважалася Російська Федерація, що сприймалася в якості природного партнера і потенційного союзника і, навіть при певних обставинах, і майбутнього члена західного альянсу. Тому НАТО утримувався від активності в регіоні Нових незалежних держав, намагаючись бути чутливим до реальних і вигаданих занепокоєностей Москви стосовно загрози її безпековим інтересам у зв’язку із розширенням Альянсу на схід. Стратегічна Концепція НАТО від 2010 року рекомендувала підтримувати стратегічне партнерство з РФ, а Росія в західних столицях не розглядалася в якості противника навіть зважаючи на її агресію в Грузії в серпні 2008 року. Подібні настрої переважали і в експертних інтерв’ю, проведених автором у провідних американських think tanks в рамках програми досліджень в Центрі В.Вілсона у Вашингтоні в першій половині 2011 року.

Перегляд ставлення до Росії розпочався лише після початку агресії в Україні в 2014 році, коли відбулися радикальні зміни безпекового середовища НАТО, що підкреслило невідповідність Стратегічної Концепції Альянсу 2010 року новим військово-політичним реаліям. Все це змусило країни Заходу перевести Росію з партнерів в категорію стратегічних загроз. Практичною реалізацією нових підходів стала передислокація військової інфраструктури Альянсу ближче до кордону з Росією. Цей процес торкнувся насамперед держав Балтії і Польщі, котрі опинилися перед реальною загрозою гібридної війни з боку РФ.

Чорноморський регіон, незважаючи на різко зрослу військову активність РФ, залишається дещо на периферії стратегічних інтересів НАТО. Як слушно зазначають деякі українські експерти, зокрема, А.Шелест, зміни у підходах Альянсу до Чорноморського регіону «обумовлені радше наявними загрозами, а не розумінням додаткової ваги посиленого партнерства та комплексного бачення регіону». Таким чином, дії НАТО у відповідь на агресивну поведінку Росії носять переважно реактивний характер з помітними елементами стримування, і, водночас, відсутнє комплексне стратегічне цілісне бачення Чорноморського регіону в рамках загальної довготривалої стратегії Альянсу. Таким чином, виникла нагальна необхідність вироблення окремої Чорноморської політики, причому не лише у контексті протидії розширенню російського впливу в басейні Чорного моря, але і враховуючи розвиток подій на Близькому Cході і в Східному Середземномор'ї.

У грудні 2019 року на зустрічі глав і урядів країн-членів НАТО у Лондоні його учасники звернулися з проханням до Генерального Секретаря Й.Столтенберга підготувати аналіз перспектив Альянсу стосовно зміцнення його політичної складової, давши цим самим старт процесу вироблення нової Стратегічної концепції. В квітні наступного року було утворено відповідну групу, яка 25 листопада 2020 року оприлюднила документ під назвою « НАТО 2030: об’єднані для нової ери» (“NATO 2030: United for a New Era”). Оприлюднений текст по суті розпочинає дискусію стосовно змісту нової редакції Стратегічної концепції Альянсу і викладені положення займуть своє чільне місце у новому документі.

Головною особливістю сучасного безпекового середовища «НАТО 2030» визначає відновлення геополітичного суперництва, що виражається в ескалації ворожнечі держав за території, ресурси і цінності. У євроатлантичному регіоні основні загрози безпеці Заходу виходять від РФ, стосовно якої пропонується продовжувати так звану «подвійну політику». З одного боку, вона полягає у стримуванні агресивності Москви і неповерненні до попереднього рівня взаємодії допоки Росія не припинить порушувати норми міжнародного права. З іншого боку, Альянс повинен залишатися відкритими у відповідь на конструктивну поведінку Росії, а також щодо співпраці у галузі контролю над озброєннями, військової транспарентності і зниження ризику збройних зіткнень. Відзначається, що найбільшу військову загрозу Росія становить для НАТО на східному фланзі, здійснюючи агресивні дії стосовно України і Грузії та проводячи розширенні військової інфраструктури у басейні Чорного та Балтійського морів. Загалом, документ фактично визнав марність спроб і принципову неможливість інтеграції Російської Федерації до Євро-Атлантичної системи безпеки.

І хоча у документі відзначена стратегічна важливість Чорноморського регіону, проте не прозвучала необхідність формулювання окремої політики в рамках загальної стратегії НАТО, яка б об’єднувала на високому рівні взаємодії держав-членів та партнерів Альянсу, передбачаючи створення відповідної військово-політичної інфраструктури.

Це можна пояснити кількома причинами. По-перше, усвідомлення стратегічної важливості басейну Чорного моря відбувається лише останнім часом і водночас продовжує діяти інерція сприйняття регіону як периферійного з точки зору загальної стратегії. По-друге, країни регіону, що не входять до Альянсу, все ще розглядаються в якості реципієнтів безпеки, що вимагають посиленої уваги і витрат ресурсів. По-третє, спостерігається помітне суперництво між державами-членами Альянсу, яке часом не йде на користь підтриманню безпеки в регіоні. Тут насамперед варто згадати Туреччину і Румунію, що борються за статус найбільш ефективного члена НАТО в басейні Чорного моря. По-четверте, до кінця не зрозуміла траєкторія руху Туреччини і її інтереси не лише в регіоні Чорного моря, але й на Великому Близькому Сході. У потенційно можливій регіональній системі безпеки НАТО Туреччина займала б ключову роль, але не зрозуміло, чи у неї вистачило б ресурсів для здійснення двох проектів: спільного із союзниками та власного близькосхідного. Крім того, всередині Альянсу все більше з’являється сумнівів стосовно відданості Анкари принципам і цінностям НАТО.

Виникає запитання: чи в принципі можлива Чорноморська політика і як її реалізувати, виходячи з інтересів Північноатлантичного Альянсу і держав регіону, а також забезпечення миру і стабльності загалом. Думається, що так, можлива. Для цього насамперед потрібно на рівні НАТО виробити спільне бачення викликів і загроз у басейні Чорного моря, а також механізмів та інструментів їх нейтралізації в довготривалій перспективі. Інтегрована система безпеки регіону вимагатиме включення до неї всіх держав, за винятком, звичайно, Росії. Захід повинен буде відігравати більш помітну роль не лише у створенні спільних засобів та інструменів безпеки, але й у внутрішніх процесах стабілізаційного характеру у державах Чорноморського регіону (насамперед України, Грузії і Молдови), що належать до перехідного типу.

Автор
Федуняк Сергій
доктор політичних наук, професор кафедри міжнародних відносин ЧНУ ім. Ю. Федьковича, директор стратегічних проектів ГО «Центр політичних наративів демократії» (Україна)
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.