У той далекий 1991 рік перед Україною, яка опинилася на геополітичному роздоріжжі, постав непростий вибір. Куди рухатися далі? Де її місце? Як не помилитися?
На щастя, для самої України та її громадян відповіді на ці запитання знаходилися на поверхні, а саме в її культурному коді, географії і минувшині. Адже ці фактори давали зрозуміти, що місце Української держави та українського народу в Європі, як це завжди і було.
Втім, офіційний Київ довго вагався. Все ще тісні політико-економічні зв’язки з колишньою «метрополією», засилля у вищих ешелонах влади старих радянських кадрів та відсутність, через десятиліття комуністичної пропаганди, розуміння у більшості населення того, де Україні бути, не давали обрати чіткий вектор розвитку.
Саме тому багатовекторність стала головною концепцією зовнішньої політики України протягом досить тривалого часу, аж до початку 2000-х років — періоду, коли пост-комуністична Центрально-Східна Європа почала помітно змінюватися. Багато держав регіону вже приєдналися до престижних західних організацій, таких як ЄС та НАТО, що супроводжувалося ростом рівня добробуту та комфорту в цих країнах. І українці, які дізналися або побачили на власні очі усі ті вигоди, що дарує сусіднім народам членство у зазначених союзах, також забажали бачити Україну частиною Західної цивілізації.
Так виникло підґрунтя для Помаранчевої революції, після перемоги якої путінська Росія, яка у той період тільки-но почала вибудовувати свою неоімперську ідеологію, зайняла більш агресивну позицію як щодо Заходу, так і щодо України. Адже Кремль був не готовий до такого розвитку подій у сусідній державі, яку він вважав своєю сферою впливу. Як не був готовий до того факту, що Захід підтримає протестувальників. Положення Росії похитнулося.
Москва почала звинувати США і ЄС в організації акцій протесту. А термін «кольорова революція» по сьогоднішній день міцно увійшов в лексикон російської політичної еліти. Так з боку РФ почалася інформаційна війна, метою якої, у її зовнішньому вимірі, було перешкоджання зближенню України і Заходу, у внутрішньому — недопущення революційного сценарію на своїй території.
Втім, окрім наративів змови Заходу проти Росії, піддалася серйозному доопрацюванню офіційна кремлівська інтерпретація кінця Радянського Союзу. Відоме послання Володимира Путіна Федеральним зборам 2005 року, в якому той назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття», стало важливим відправним пунктом для переосмислення подій 1991 року, а отже й фундаментом для посилення у свідомості росіян ностальгії по СРСР.
Потім слідувала Мюнхенська промова Путіна 2007 року, присвячена однополярності світової політики і бачення місця РФ в сучасному світі. А після неї Бухарестський саміт НАТО 2008-го, де російський керманич дав західним лідерам чітко зрозуміти, що буде з Україною, якщо та стане членом Альянсу.
І варто визнати, путінська пропаганда та ультиматуми нерідко досягали своєї мети. Приміром, той таки натовський саміт у Бухаресті, коли Україні, як і Грузії, було відмовлено в наданні ПДЧ. А ще через два роки Українська держава, після приходу лояльної до Кремля влади, взагалі оголосила про свій позаблоковий статус.
Інший приклад — Угода про асоціацію між Україною та ЄС, переговори про укладення якої розпочалися у той самий період. І якщо раніше Москва переважно виступала проти інтеграції Києва саме з Альянсом, то після «вирішення» цього питання РФ всіма можливими методами намагалася перешкодити зближенню України та ЄС, включаючи укладення Угоди про асоціацію, що супроводжувалось втручанням у переговорний процес, здійсненням різного роду шантажу, підтримкою в Україні антизахідних сил, тощо. В Росії з’явилися наративи про загрози економічного характеру, зокрема потрапляння продукції ЄС через територію України на ринки РФ і СНД.
Почався шалений тиск Кремля на Київ, наслідком чого стало призупинення у листопаді 2013 року, за кілька днів до Вільнюського саміту східного партнерства, урядом Миколи Азарова процесу підготовки до укладання Угоди. Серед основних причин такого рішення були названі: падіння попиту на українські товари, скорочення робочих місць, збільшення зовнішніх боргів, тощо. Таким чином, європейську інтеграцію України, на вимогу Кремля, було згорнуто. Але не надовго.
Здійснити оберт в бік Росії та Митного союзу не дозволили Євромайдан та Революція Гідності, після перемоги яких було і підписано Угоду про асоціацію з ЄС, і відновлено курс на НАТО.
Втім, Москва вдалася до нового методу тиску — силового, шляхом розв’язання у 2014 році військової агресії проти України, якою ще погрожувала на вищезгаданому саміті НАТО в Бухаресті. Маховик російських антизахідних наративів та дезінформації розкрутився з небувалою силою, нерідко набуваючи гротескних форм. Усі вони добре відомі. Це і перекручування положень підписаної Угоди про асоціацію, і «натовські чоботи» на українській території, і «зовнішнє управління» Україною…
Паралельно з цим, перешкоджання подальшим євроінтеграційним устремлінням України продовжувалось надалі. Один з показових прикладів — консультативний референдум Нідерландів щодо асоціації України і ЄС, руку до позитивного результату якого доклала саме кремлівська пропагандистська машина. Щоправда тимчасово. Після чого Угода врешті-решт була ратифікованою усіма країнами-членами Євросоюзу.
Однак це лише один з фронтів російської пропагандистської війни. Адже Кремль зазвичай заходить з різних боків. І одним із «флангів» виступають Мінські домовленості, в невиконанні яких Москва постійно звинувачує Київ. Мета очевидна — показати Україну в світлі недоговороздатного та ненадійного партнера, очорнити нашу державу перед західними союзниками, з паралельним просуванням наративів на кшталт їхньої «втоми від України», через, буцімто, її небажання закінчити війну на Донбасі, провальну боротьбу з корупцією, невміле впровадження реформ, тощо.
Цікаво, що навіть через роки подібні фейки та пропаганда продовжують існувати. Ба більше, вони все частіше лягають на український ґрунт й нерідко лунають у вітчизняному інформаційному просторі. Кремль все ще мріє втримати Україну у своїй геополітичній орбіті, без якої, як припускається, на відродженні нової чи то імперії, чи то «СРСР 2.0» можна поставити крапку.
Втім, для Москви справи останнім часом складаються не найкращим чином. Практично увесь пострадянський простір починає витікати з її рук. До того ж російській політиці та економіці сильного удару завдала пандемія коронавірусу, яка все ще триває. А на додачу сталася ще й зміна президента США, який навряд чи буде лояльним до путінської Росії.
Однак зазначене не означає, що дезінформаційна кампанія РФ зменшиться. Навпаки, російські антизахідні та антиукраїнські наративи ширитимуться й надалі. І для того, щоб зменшити їхній вплив, Україні слід продовжувати боротьбу з кремлівською пропагандою, паралельно інформуючи світ про себе як надійного партнера, прибічника миру, здатного успішно впроваджувати реформи, щоб якомога більше відповідати західним стандартам. Адже це чи не найкраща зброя проти деструктивного впливу Кремля.