І хоча Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року, ще з радянських часів відзначать трагічну подію нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР, подію з якої почався найбільш кровопролитний етап Другої світової війни. Так, війна Німеччини і СРСР є складовою частиною Другої світової війни, яка з моменту її початку, нападом на Польщу 1 вересня 1939 року, не припинялася жодного дня.
Для нас надзвичайно важливо вести мову саме про Другу світову війну як єдину подію. Особливо це актуально в контексті історико-політичного дискурсу, обраного Російською Федерацією, історіографія якої продовжує говорити саме про Велику Вітчизняну війну як окрему подію, тобто відбувається відокремлення Великої Вітчизняної війни від Другої світової війни. Імовірними причинами є усвідомлення негативного впливу на емоційний стан населення та сприйняття позиції СРСР в різні етапи війни: до 22 червня 1941 р. і після 22 червня 1941 року (іншими словами, соромно визнати, що на початку Другої світової війни СРСР був агресором по відношенню до низки країн, а саме Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії, Румунії).
Щодо червня. Всередині червня війська Червоної Армії вступили на територію Балтійських держав, а 22 червня всі три балтійські країни, вже в якості республік у складі СРСР, розпочали націоналізацію землі (хоча офіційно вони були включені у серпні 1940 р.).
Ми представляємо Чернівецьку область України – територію, щодо якої впродовж лише першої половини ХХ століття повністю, або певними сегментами близько п’яти разів змінювалась державна приналежність. Саме через це, Буковину, північна частина якої є основою нашої області, сучасний український історик, Володимир Фісанов назвав «блукаючою геополітичною точкою». Нашої області Друга світова війна торкнулася не 22 червня 1941 р., а набагато раніше, 28 червня 1940 р. внаслідок військових дій Південного фронту на чолі з генералом Жуковим проти Румунії.
В тлумаченні історії різними країнами (особливо цим страждає дидактична історія), як правило, використовуються терміни з національним забарвленням, як от: «українські землі», «польські землі», «румунські землі» або навіть більше – «споконвічно російські землі» (при цьому не завжди уточнюються нижні хронологічні рамки цих «споконвічних земель», тобто виникає питання: з якого часу починається споконвічність?)
На жаль, і в українській історіографії (я веду мову перш за все про неї, оскільки, будучи громадянином України, будь-яку критику вважаю за необхідне починати з себе) ми часто зустрічаємо твердження, що Червона армія звільнила західно-українські і західно-білоруські землі, звільнила Бессарабію і відбулося воз’єднання Північної Буковини з СРСР. Якщо ж спробувати проаналізувати ці події з позиції міжнародного права, то це була агресія СРСР по відношенню до територій суверенних держав (Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії, Румунії). Це, щоправда, не означає, що жертви однієї агресії не могли бути в іншому епізоді (попередніх або наступних) також агресорами.
Навіть беручи до уваги те, що в історіографії різних країн згадані події трактуються з різних позицій, іноді з діаметрально протилежних, зазначимо, що цими діями, як і по відношенню до вище перелічених держав, СРСР порушували низку міжнародних зобов’язань, а саме:
- Пакту Бріана-Келлога від 27 серпня 1928 року, згідно з яким сторони, що домовлялися, засуджували “метод вдавання до війни для врегулювання міжнародних конфліктів та відмовлялися в своїх взаємовідносинах від війни як інструменту національної політики”.
- Московського Протоколу від 9 лютого 1929 р., яким країни, що його підписали (СРСР, Естонія, Польща, Литва та Румунія) достроково вводили в дію Пакт Бріана-Келлога в тій частині, що їх стосувалася;
- Лондонської Конвенції від 24 травня 1933 р. щодо визначення агресора, яка була підписана з метою “забезпечення всім народам територіальної недоторканості їх країн”.
Якщо проаналізувати ці події та порушення тогочасних норм міжнародного права, вони за логікою гібридності дуже нагадують дії Російської Федерації проти України (щодо Криму і щодо Донбасу). І чи не означає це, що коли ми намагаємось не помічати характер і інструменти зовнішньої політики СРСР на початку Другої світової війни, ми, того не бажаючи, толеруємо російську агресивну політику на сучасному етапі?
Подобається нам, українцям, чи ні, але ми маємо відходити від радянської історіографії щодо визвольного походу перед «Великою вітчизняною війною». Ми, громадяни країни, чия територіальна цілісність була порушена Російською Федерацією, нехтуванням цілої низки положень міжнародного права, маємо зрозуміти, що і події Другої світової війни ми маємо оцінювати з точки зору міжнародного права. Зараз ми потребуємо підтримки і розуміння з боку цивілізованих держав. Для нас це проблема не тільки наших почуттів, це – проблема безпеки держави, проблема недоторканості її кордонів, збереження територіальної цілісності і навіть, відверто кажучи, існування самої незалежної держави. Для цього ми маємо викликати довіру у наших партнерів і союзників.
Незважаючи на історичні ресентименти, які були виховані в нас довгорічним перебуванням у складі СРСР, на сприйняття подій Другої світової війни з позицій дуже близьких до радянської і сучасної російської історіографії, ми повинні знайти в собі силу подивитися на ці події з точки зору міжнародного права. Для історичної науки України відхід від ортодоксальної радянської історіографії є й умовою підтримання внутрішнього миру. Адже у Другий світовій війні наші земляки брали участь і у складі Червоної армії, і у складі українських формувань національно-визвольного руху. До того ж, в силу того, що сучасні західні області України на початку Другої світової війни були у складі різних держав, наші земляки були мобілізовані до лав збройних сил Польщі, Угорщини і Румунії, громадянами яких вони були. Яким має бути наше ставлення до них? Кого вважати ветеранами, а кого ні? Можливо, вже час поставитися з достатнім рівнем поваги до усіх сивочолих ветеранів, яких сьогодні залишилося дуже мало? Безумовно, за умови, якщо вони не вчиняли військові злочини.
Чи може нам у цій ситуації допомогти російське тлумачення Другої світової війни? Чи умови, в яких перебувала Україна, абсолютно співпадають з умовами, в яких перебувала Росія? І підхід росіян щодо осіб, які воювали в складі різних армій, окрім Червоної, вважати їх зрадниками нам абсолютно не підходить. Хіба усі військові, які народилися на теренах сучасної України під час Другої світової війни вважали себе громадянами СРСР? До того ж вся територія України була окупована військами Німеччини та їх сателітами.
Зазначимо, що історія України періоду Другої світової війни має низку відмінностей і особливостей від історії Росії, які полягають в наступному:
- Відмінність в періодизації війни на території України.
- Відмінність в окупаційному режимі.
- Відмінність в антифашистській боротьбі в Україні в період окупації.
- Відмінність у втратах України та Росії в період війни, як в причинах так і в кількості.
Що стосується періодизації війни на території України, то треба відзначити, що, на відміну від інших радянських республік, за винятком Білорусії, на її території війна почалася ще у вересні 1939 р., оскільки ми вивчаємо в теперішній час не тільки історію УРСР в кордонах до вересня 1939 р., а в сучасних кордонах держави Україна.
І щодо результатів Другої світової війни. Так, результатом війни стало знищення нацизму (фашизму) на державному рівні. І це позитивно. Проте, на наш погляд, неприпустимими є спекуляції навколо цього питання. Хіба перемога на нацистською Німеччиною, це заслуга тільки СРСР, або тим більше тільки Російської Федерації. Хіба інші народи СРСР, хіба інші країни Антигітлерівської коаліції не зробили суттєвий внесок у перемогу над нацизмом? Зокрема, кожний четвертий радянський військовий періоду Другої світової війни був українцем. А народи, які були звільнені СРСР, хіба отримали свободу?
А як бути із взаєминами з нашими безпосередніми європейськими сусідами щодо історії. На наш погляд слід, мабуть, змінити підходи до написання локальних наративів з проблемних питань минулого як в Україні, так і сусідніх країн. Це можна зробити лише спільними зусиллями. Для цього слід збільшувати інтенсивність контактів науковців по різні боки кордону для досягнення кращого розуміння політичної та історичної мотивації іншої сторони і починати досліджувати болючі етапи спільної історії неупереджено. Ретельне й об’єктивне методологічне і фактологічне дослідження проблемних питань може стати основою для перегляду та мінімізації стереотипів і формуванню сучасних підходів в освітніх практиках.
Україна намагається жити у мирі й добросусідстві з усіма миролюбними державами. Спираючись на систему міжнародних договорів, наша країна будує свої відносини з сусідами, виходячи з принципів недоторканості кордонів і невтручання у внутрішні справи інших держав. Це стосується також взаємоповаги, в тому числі і історії. І ми не маємо йти у фарватері російської історичної науки, яка тлумачить міжнародне право з позицій власних інтересів і вигоди. Вироблення спільної позиції з європейським державами, в тому числі щодо історії, побудованої на об’єктивних, неупереджених оцінках дасть нам можливість створити спільний фронт опору бандитизму і піратству і в сучасних міжнародних відносинах.
Сергій Гакман, Чернівці, Україна.