• неділя 14-го липня 2024
  • Меню

Загроза російського наступу: правда чи фейк

03:20, 1-го квітня 2021 · Джерело: institutedd.org

Загроза російського наступу: правда чи фейк
Заява Руслана Хомчака, начальника Генерального штабу ЗСУ, про стягнення російських військ до кордонів України призвела до вибуху медійного простору.

Питання щодо ескалації військового конфлікту на Сході України знову актуальне та вимагає детального аналізу. У новому матеріалі від Інституту Демократизації та Розвитку, ми зібрали експертні думки щоби відповісти – «Чи варто чекати наступу Росії?».

Олександр Ковтун

Гра Росії м'язами річ досить прогнозована. Заяви Байдена щодо РФ ознаменували новий виток у протистоянні обох країн, а також стали певним анонсом посилення тиску з боку США. Не дивно, що Росія намагається відповідати доступними їй засобами, серед яких, нажаль, ескалація в Україні.
Особливість ситуації в тому, що навіть при відсутності реальних намірів путінського режиму активізувати бойові дії в Україні, вона нагадує змодельоване Робертом Мертоном самоздійснюване пророцтво, коли сторони підозрюючи одна одну у підготовці нападу швидко мілітаризуються, що підвищує градус напруги і в кінці кінців призводить до реальної війни. Водночас і легковажити можливими загрозами для України недозволена розкіш. Зараз в Донбасі ситуація відносно спокійна. Прихильність України миру для багатьох в самій Україні - прояв пораженства. Але єдине, що насправді тут важливе - це зменшення втрат. А кожна втрата - це перш за все страждання і біда. Тому Україні доводиться зберігати прихильність миру, будучи готовою до захисту. Задача насправді титанічна. Ускладнюється вона ще й тим, що Україна цілком може стати заручником російсько-американських відносин. Якщо вона уже не є їх заручником…

Євген Магда

На жаль, заяви Головнокомандувача Збройних Сил України вносять достатньо суперечливий характер, з одного боку він говорить, що росіяни не готуються до широкомасштабного наступу, з іншого боку розповідає про те, які частини, в якій кількості зосереджені на російсько- українському кордоні. Це все свідчить про те, що Україні бракує якісних комунікацій, а на тлі інформації про конфлікт між Романом Хомчаком і міністром оборони- Андрієм Тараном, це додає певних негативних наслідків. Насправді Україні як ніколи потрібна влада, яка інформаційно працює єдиним голосом і розповідає про ті проблеми, які існують, щонайменше у зовнішньополітичній сфері узгоджено, за револьверним принципом і максимально зрозуміло, оскільки цього на сьогоднішній момент не відбувається, наші високопосадовці фактично власними руками створюють ґрунт для поширення фейків, неправдивої інформації, провокацій, що в умовах вже достатньо тривалої гібридної війни Росії створює суттєві проблеми. Виглядає доцільним максимальна інтенсифікація співпраці Збройних Сил, щонайменше Збройних Сил, РНБО, СБУ в міру своїх повноважень, з медіа, відповідно прес-тури до зони операції Збройних Сил, де журналісти зможуть на власні очі, показати, що Україна ,зокрема, не готується до наступальних дій, що українські війська готові ,насамперед, до оборони власних позицій і зрозуміло, що це потребує певної гнучкості в ухваленні рішень, але повірте, і результати цього будуть суттєво перевершувати будь-які сподівання.

Станіслав Желіховський

Дійсно, останнім часом надходять доволі тривожні сигнали про стягування до східних кордонів України, лінії розмежування та адміністративної межі з Кримом російських збройних формувань, що, до того ж, супроводжується серйозним загостренням на фронті. Як наслідок, в останні дні маємо бойові втрати — чотирьох загиблих ЗСУ і двох поранених. Причин такої активізації може бути кілька.
По-перше, кількарічний головний біль РФ, який щороку лише посилюється, — водопостачання окупованого Кримського півострову. Адже не секрет, що від самого початку збройної агресії Москва не воліла обмежуватися лише Кримом і частиною Донбасу, які у нинішньому форматі окупації радше нагадують валізу без ручки, ніж якісь вагомі територіальні придбання чи серйозний засіб тиску на Київ.
У Кремлі планували повноцінне розшматування України — від Луганська до Тирасполя. Це дозволило б як продовжити забезпечення Криму прісною водою через Північно-Кримський канал, так і взагалі відрізати Україну від доступу до морів та, відповідно, від сполучень зі Світовим океаном.
Так як цього, на щастя для України, не сталося, Росія, в результаті, отримала те, що тримала. Такий стан речей, коли не має змоги забезпечити мешканців півострова повноцінним водопостачанням, Володимиру Путіну, вочевидь, не до вподоби. І погроза силою відіграє роль чи не останнього «козиря» в авантюрі російського керманича.
Не до вподоби президенту РФ — це по-друге — ситуація, пов’язана навколо особи Віктора Медведчука та санкцій, запроваджених проти останнього і його пропагандистських телеканалів («NewsOne», «ZIK», «112 Україна»). Враховуючи той факт, що Медведчук є кумом російського диктатора, а також те, що він постійно виступає головним лобістом інтересів Росії в Україні (зокрема, питання постачання антикоронавірусної російської вакцини «Супутник V»), виведення такої впливової особи з геополітичної гри Путіна змушує останнього погрожувати повномасштабним вторгненням.
Про, власне, геополітику (і це по-третє) також варто пам’ятати. Адже, як можна вбачати з подій останнього часу, конфронтація на земній кулі, яку все частіше охрещують новою «холодною війною», починає дедалі зростати. І останній обмін санкціями та обвинуваченнями між країнами Заходу, з одного боку, й імовірним російсько-китайським альянсом, з другого, — наочний тому приклад.
Росія, відчуваючи чергову поляризацію людської спільноти і втішаючись тим, що вона не самотньою виступає у протистоянні із вільним світом, починає брязкати зброю, як це свого часу робив її попередник — СРСР. Тільки на вістрі атаки вже знаходиться не Західний Берлін чи Туреччина, як це було в роки першої «холодної війни», а Україна, яка останнім часом відіграє все помітнішу роль східного форпосту демократичного світу. Й до цієї ролі українцям прийдеться звикнути.
Втім, швидше за все, ніякого реального повномасштабного наступу вглиб української території не відбудеться. Адже Путін добре пам’ятає 2014 рік, коли українці з меншими військовими можливостями і ресурсами змогли дати відсіч російським мілітарним та парамілітарним формуванням.
Наразі Україна стала у рази сильнішою. До того ж міжнародна підтримка Києва зростає. А Москва отримала проблеми в інших важливих для неї «точках», таких як Білорусь, Молдова чи Кавказ. Все це унеможливлює повноцінну війну з Україною, обмежуючись такими елементами тиску як загострення ситуації на Донбасі або стягування військ.

Павло Лодин

Інколи доводиться чути, що страхи щодо повномасштабного вторгнення є перебільшеними, мовляв, “скільки не звучало попереджень, а нападу все не було”. Однак слід розуміти, що військове керівництво, на основі аналізу зібраної розвідкою інформації, констатує актуальну безпекову ситуацію і підкреслює про потенційні ризики. Ні для кого не секрет, шо військові сили Південного військового округу РФ уже давно здатні до швидкого розгортання і наступу у випадку команди зверху. Крім того, не слід забувати про весь авантюризм прийняття рішень Кремлем - до 2013 року також було годі уявити повномасштабну агресію Росії проти України. Так що у випадку ставлення до озвучених пересторог з українського боку актуальним є латинський вираз “попереджений, значить озброєний”.
Важливо звернути увагу на окремі міжнародно-політичні фактори, які можуть підштовхувати Москву до такого суттєвого загострення воєнної ситуації. По-перше, проблема з водозабезпеченням окупованого Криму справді існує. Погіршило ситуацію для населення масове заселення росіян з Росії задля зміни національного складу півострова, що є кричущим порушенням міжнародного права. Водночас і в такій ситуації води, власне, для потреб населення вистачало, якби не її необхідність для місцевої промисловості і підтримки воєнної інфраструктури, на забезпечення яких водний ресурс направляється окупаційною владою найперше. Тому Україна прийняла рішення перекрити канал. Як справедливо констатував віцепрем'єр Резніков, згідно Женевських конвенцій, саме на окупанта покладаються всі ці обов'язки щодо життєзабезпечення населення, зокрема і щодо води.
По-друге, російській стороні не вдалося досягти запланованих цілей у просуванні по питанні Донбасу. Далекосяжний намір залишається незмінним - повернути окуповані території в тіло України, однак на умовах, що дозволять зберегти повний контроль з боку російських кураторів задля подальшої дестабілізації політичної ситуації всередині країни. Останнє загострення на фронті, коли загинули четверо українських захисників за один день, свідчать, що Кремль не планує відхилятися від власного курсу а значить не прагне справжнього перемир'я і припинення вогню.
Ну і, наостанок, подальша конфронтація з Заходом, що поступово відсікає можливість вийти на таку модель, де Кремль би вважався повноцінним учасником у балансуванні інтересів світових гравців. Нова американська адміністрація чітко окреслила свою позицію у питанні Who is mr Putin? Однак основним глобальним суперником для Заходу, принаймні у баченні Вашингтона, стає Китай. Ворожа діяльність Росії береться до уваги, однак вона відходить десь на другий щабель, потрапляючи у кампанію антагоністів рівня Ірану чи Північної Кореї. Це боляче бє по самолюбству очільника Кремля, який завжди бажав, щоб із ним рахувалися у світі. Максимум, на чому він може відквитатися у такій ситуації, це вдатися до дестабілізації ситуації на регіональному рівні.
Незважаючи на ці фактори, все ж ідеться про моделювання одного із варіантів поведінки Кремля, зважаючи на його ресурси та можливості. Утримувати суспільство противника у постійному відчутті загрози нападу - є таким же тактичним кроком у війні, як і повномасштабна військова операція. Як би там не було, Україні слід продовжувати свою домашню роботу у зміцненні власної обороноздатності та відбитті агресії ворога.

Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.