• четвер 30-го травня 2024
  • Меню

Геополітична боротьба за імперську спадщину як передвісник імовірної кризи у російсько-турецьких відносинах

11:14, 23-го липня 2020 · Джерело: institutedd.org

Геополітична боротьба за імперську спадщину як передвісник імовірної кризи у російсько-турецьких відносинах
Останнім часом відбулися дві доволі знакові події. Одна за них — скасування Вищим адміністративним судом Турецької Республіки постанови уряду 1934 року (виданої Кемалем Ататюрком) про перетворення собору Святої Софії (Ая-Софія) у Стамбулі на музей, дозволивши, таким чином, змінити статус культової споруди, з подальшим перетворення її на мечеть. Інша — відвідування російським президентом окупованого Кримського півострову, де той у Керчі брав участь в закладці кораблів ВМФ Росії.

Здавалося, що може бути спільного між цими двома подіями? Самі по собі вони виглядають абсолютно автономними одна від одної. Однак, якщо їх розглядати у більш широкому і глибшому контекстах, зв’язок набуває логічних обрисів.

Не секрет, що як у Турецькій Республіці, так і в Російській Федерації останнім часом відбуваються нетривіальні політичні процеси, пов’язані, головним чином, з президентством Реджепа Таїпа Ердогана та, відповідно, Володимира Путіна.

Кожний з лідерів пройшов власний шлях до вищого державного посту, однак стиль самого правління і Путіна, і Ердогана де в чому є схожим за своєю природою. Головна подібність, яка досить чітко кидається у вічі, — провадження політики відкочування країн від прозахідного вектору розвитку й поступового розвороту у протилежному від Європи напрямку. Це стало особливо помітно після надто болісного сприйняття обома президентами таких подій як: Революція Гідності в Україні (2014 рік) — для Путіна та, в свою чергу, спроба військового перевороту у Туреччині (2016 рік) — для Ердогана.

Саме після зазначеного, владна вертикаль в обох державах почала різко посилюватися. Так, у квітні 2017 року в Туреччині пройшов конституційний референдум, за результатами якого відбувся перехід від парламентської форми правління до президентської республіки, з одночасним скасуванням посади прем’єр-міністра. Тобто Ердоган збільшив свої конституційні повноваження.

На конституційний крок до зміцнення своєї влади пішов й Путін. У червні 2020 року в РФ відбулося загальноросійське голосування з внесення змін до основного закону, які, зокрема, передбачають так зване «обнулення» термінів чинного глави держави, надавши можливість останньому правити країною щонайменшеще шістнадцять років.

Повертаючись до згаданих на початку тексту подій, вони, як було сказано, можуть мати між собою спільний знаменник. Не буде перебільшенням твердження, що турецький і російський лідери давно ностальгують по колишньому імперському минулому, що мало місце в епоху держав-попередниць сучасних Туреччини та Росії. Для Ердогана такою країною є Османська імперія, для Путіна — Російська і Радянська.

Однак, згадані країни, які давно зникли з політичної мапи світу, також будувались не на рівному місці, правителі яких свого часу намагались віднайти зв’язок своїх імперій з більш давніми державними утвореннями. Так вже сталося, що і Османська, і Російська імперії проголошували себе правонаступницями однієї й тієї ж держави — Римської імперії.

Приміром, після завоювання у 1453 році турками Константинополя, де власне й знаходиться собор Святої Софії, побудований ще за часів Юстиніана I, османські султани присвоїли собі титул «імператорів Риму». Й використовували його в титулатурі аж до 1922 року, тобто до самого приходу до влади Ататюрка та початку здійснення ним реформаторських перетвореньу Туреччині.

Російські ж правителі доби царату також проголошували Москву «Третім Римом», а себе, відповідно, спадкоємцями візантійської правлячої династії. Щоправда, для останньої конче необхідним завданням ще від епохи середніх віків стало захоплення території, яка мала хоч якесь відношення до давньоримської спадщини. Таким претендентом виявився Кримський півострів, який більше тисячі років тому був частиною Візантії і володіння яким, на думку російських монархів, надавало останнім право на давньоримську імперську спадщину (хоча мали місце наміри із захоплення того ж таки Константинополя).

Власне, схоже на те, що подібними міркування послуговувся у 2014 році і Путін, який після зміни влади в Україні, скориставшись вразливістю й слабкістю нашої держави, вторгся на територію Криму, де колись знаходились античні греко-римські поліси (Пантікапей, Феодосія, Херсонес і інші), незаконно приєднавши півострів до Російської Федерації. Також варто нагадати й про візит у 2016 році російського керманича на Святу гору Афон, коли той зайняв місце на троні, на якому раніше могли сидіти лише східноримські імператори. А це, у свою чергу, може слугувати зайвим доказом прихильності Путіна до наміру відродити концепцію «Москва — Третій Рим» і долучити себе до пантеону римських цезарів.

Фактично, і Ердоган, і Путін прагнуть своїми діями нагадати широкому загалу про імперське минуле країн, які вони очолюють, а також не дати забути про більш віддалений у часі період — епоху Римської імперії, «спадок» якої для обох президентів виявився, так би мовити, спільним. А це, в свою чергу, може виступити серйозною геополітичною дилемою— хто ж з них «істинний» — з паралельним розпалом конкуренції між нововиявленими «спадкоємцями» Давньоримської держави.

Тож не дивно, що після відкриття, через відповідне судове рішення, у Турецькій Республіці шляху до перетворення головної християнської святині Другого Риму на мечеть, яку Ердоган з ревізією вже відвідав, зазначене, вірогідно, було досить ревниво сприйнято Кремлем. Тому Путін й собі не забарився з візитом, щоправда до іншого сакрального для нього місця — окупованого Криму, та ще й взяттям власної участі в нарощуванні Росією воєнного флоту у регіоні Чорного моря.

Взагалі, відносини між Росією та Туреччиною вже давно не можна назвати стабільними. Протягом останніх кількох років вони, наче маятник, мають властивість то коливатися у бік загострення, то у бік потепління. Чого лише варті події довкола сирійського театру воєнних дій або вбивства російського посла в Анкарі — коли між обома державами виникали особливо гострі фази у відносинах. Після чого лідери знову проводили ряд зустрічей, з подальшим настанням періодів «відлиг» між столицями.

Збільшення, шляхом конституційних поправок, владних повноважень чинних керманичів, котрі мають амбіції на зайняття окремих місць в історії своїх держав, може знову негативно вплинути на російсько-турецькі відносини. Особливо, якщо для кожного лідера є надто вагомим питання щодо відродження імперської спадщини. Не виключено, що зазначене може призвести до виникнення нових точок перетину геополітичних інтересів, як це нерідко мало місце між претендентами на регіональне і глобальне панування.

Прикладом однієї з таких точок може слугувати регіон Південного Кавказу. Так, буквально нещодавно, на азербайджансько-вірменському кордоні відбулося збройне зіткнення, внаслідок якого серед військовослужбовців були загиблі з обох боків конфлікту.

Президент Туреччини Ердоган виступив із однозначним засудженням дій Вірменії, назвавши їх «навмисною атакою на Азербайджан». На противагу турецькому лідеру, його російський колега Путін зайняв більш стриману позицію, відкрито не підтримавши якогось конкретного учасника зазначеної сутички.

Тим не менш, враховуючи, що Вірменія є країною-членом ОДКБ і ЄАЕС, тобто знаходиться у сфері впливу Москви, не важко припустити, кого насправді підтримує Росія. І якщо цього разу явної кризи у відносинах між претендентами на домінування у регіоні не сталося, це може бути лише питанням часу.

Іншим гострим кутом може стати кримське питання. Адже офіційна Анкара не визнала півострів суб’єктом РФ, підтримавши територіальну цілісність України. Ердоган добре розуміє, що Крим, на території якого проживає єдиновірний кримськотатарський народ, є незаконно анексованим. До того ж, він поступово перетворюється на російську воєнну базу, що може в майбутньому загрожувати безпеці самої Туреччини. А гіпотетичне протистояння за контроль над чорноморською акваторією може перетворити регіон у зону нестабільності, ставши по-справжньому небезпечним місцем для усіх прилеглих держав, включаючи Україну.

Підводячи підсумок, можна констатувати, що політичні процеси, що відбуваються у Турецькій Республіці та Російській Федерації, пов’язані як з посиленням президентської влади, так і пошуком історичної її основи, можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Чи дійсно конкуренція між країнамипереросте у відкрите протистояння — наразі невідомо. Однак, враховуючи вищезазначене, відкидати імовірну кризу у російсько-турецьких відносинах, а відповідно й негативні наслідки для регіону, не варто.

Станіслав Желіховський, кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС

Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.