29 років тому канув в Лету Союз Радянських Соціалістичних Республік. Колись, здавалося, нездоланна «імперія зла», керована єдиною комуністичною ідеологією, розвалилася на п’ятнадцять окремих держав, кожна з яких обрала власний шлях розвитку.
Одні колишні суб’єкти СРСР, як, приміром, країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва), одразу обрали європейський та євроатлантичний вектор свого розвитку, дуже швидко почавши процес інтеграції до Західного світу. Фактично ці республіки повернулись туди, звідки їх після Другої світової війни витягнула червона Москва й окупацію яких Захід ніколи не визнавав.
Інші (таких більшість) — все ще залишались в геополітичний орбіті Кремля, продовжуючи надалі оглядатись на російське керівництво з приводу того, як провадити власну внутрішню й зовнішню політику.
Україну частково можна було віднести до таких держав. Адже певний час вітчизняні правлячі еліти все ще за старою звичкою кидали погляди на «старшого брата», втілюючи на практиці політику «багатовекторності». Через що Київ свій незалежницький поступ розтягнув у часі на багато років, не зумівши взірцевий балтійський приклад повторити на власному досвіді.
Втім, після політики позаблоковості і ганебної спроби президентом Віктором Януковичем відмовитися від підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом — унікального шансу позбутися впливу Росії — український народ вирішив покласти край напівколоніальному існуванню України на міжнародній арені. І хоча тодішній правлячий режим ще тримався за владу, сподіваючись, що Москва допоможе «розрулити» ситуацію, українські площі й вулиці вже охопили масові протести, які величезною ціною людських життів не дали нашій державі остаточно потрапити у пащу авторитарного людиноненависницького путінізму — прямого спадкоємця радянських генсеків та ідеології КПРС.
Після подій Революції Гідності, коли відбулася зміна влади в Україні і вона почала розвиватися демократичним й прозахідним шляхом, до того ж потрапивши під пряму збройну агресію РФ, стало зрозуміло, що українська нація остаточно визначилася, куди рухатися далі. Фактично, Україна стала на ті «рейки», на які вищезазначені країни Балтійського регіону стали ще у 1991 році.
Результат не змусив себе довго чекати. Того ж 2014 року було підписано Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом, трохи згодом українські громадяни отримали змогу перетину кордону з країнами ЄС без оформлення віз, а у 2020 році Україна стала членом Програми розширених можливостей НАТО.
І хоча шлях до Заходу є доволі непростим, однак українці вже відчули, що таке жити у вільній від диктатури країні, отримавши змогу як вільно виражати свої погляди та переконання всередині держави, так і безперешкодно переміщатися в усі куточки Європейського континенту. Тому цілком зрозуміло, чому українці здебільшого підтримують європейський та євроатлантичний вектор розвитку своєї держави.
Ситуація у нашого північного сусіда, Білорусі, після краху радянської імперії отримала абсолютно протилежний розвиток. Республіка Білорусь не спромоглася вирватися зі сфери впливу Москви, ставши учасником усіх можливих, ініційованих Кремлем, організацій на території пострадянського простору. А прихід у 1994 році до влади Олександра Лукашенка не лише вкорінив в країні тотальну диктатуру і цензуру, а й почав процес активної «совєтізації», через що Білорусь за багатьма ознаками почала нагадувати такий собі СРСР у мініатюрі.
Звичайно, подібна ситуація влаштовує Кремль, адже мати свій абсолютний влив на країну, що знаходиться майже у самому серці Європи, варта, на думку російської влади, того, щоб все й надалі тривало так, як і останні 26 років. І хоча білоруський керманич нерідко підкреслював, що Білорусь провадить «багатовекторну» політику (нічого не нагадує?), та все ж це далеко не так й насправді це є словесним прикриттям відвертого проросійського курсу.
Пройшло вже більше ніж чверть століття. І ситуація як у внутрішній, так і в зовнішній політичній площині Білорусі майже не змінилася. Більше того, останнім часом з боку російського керівництва почали робитися активніші спроби з втягнення Мінську в свою орбіту.
Варто нагадати, що ще у 1997 році між обома країнами були укладені Договір про Союз Білорусі й Росії та Статут цього конфедеративного об’єднання, мета яких — поетапне створення єдиного політичного, економічного, військового, митного і валютного простору.
Останніми роками між лідерами Росії та Білорусі відбулось понад десять зустрічей, покликаних завершити процес злиття держав, а вірніше поглинання однією країною іншої. Однак, під час однієї з таких зустрічей, виникли суперечки між Мінськом і Москвою, зокрема через ціну на енергоносії для Білорусі, через що остання почала чинити певний опір намірам Кремля.
Між обома диктаторами почала виникати відкрита неприязнь, а серед прогресивних кіл певні надії на можливе зближення Білорусі із Заходом. Візит державного секретаря США Майка Помпео до Мінська, спрощення з боку ЄС процедури оформлення віз для білоруських громадян, надходження американської нафти на білоруські НПЗ — часто стали сприйматися передвісниками змін до кращого. А іноді й в якості своєрідного «м’якого» шляху «вестернізації» Білорусі.
Втім, стару біблейську фразу щодо неможливості вливання молодого вина у старі бурдюки іще ніхто не відміняв. І білоруські реалії не стали виключенням.
Як і у випадку з Януковичем, який, шляхом злочинного наказу, побив незгодних з фактом непідписання Угоди про асоціацію протестувальників на київському Майдані Незалежності, Лукашенко, після фальсифікацій результатів президентських виборів 2020 року, тими ж міліцейськими методами відкрито виступив проти активних представників білоруського суспільства, не згодних з несправедливим станом речей в їхній країні.
Лукашенківський режим за лічені дні перекреслив усі ті мінімальні здобутки «відлиги» із Заходом, які почали вимальовуватися за останній час. Держави вільного світу не лише різко засудили дії білоруської влади по відношенню до своїх громадян та представників опозиції, а й почали не визнавати псевдоперемогу «бацьки», знову запроваджуючи адресні санкції проти відповідальних за фальсифікацію виборів та репресії проти народу білоруських діячів.
У відповідь на зазначене в риториці Лукашенка знову з’явилися різкі антизахідні наративи. Збільшилась також частота комунікації з Путіним. Останній навіть почав різними способами підтримувати «норовливого» білоруського керманича, зокрема відправкою російських громадян до Білорусі для їхнього задіяння у різних сферах тамтешнього суспільного життя.
Картина до болі знайома. Адже шість років тому в Україні, у розпал «гарячої» фази Революції Гідності, Янукович також намагався вчинити подібне. Однак тодішній правлячий режим зазнав поразки і Майдан переміг.
Звісно, потім почався період затяжної російсько-української війни, де жертви з нашого боку почали вимірюватися тисячами й де окупація суверенної території стала жахливою буденністю. Проте, це та ціна, заплативши яку, Україна ствердилась іншою, ніж була до того, державою. Не тоталітарною і не проросійською. Геополітичний вибір було зроблено. Чого не скажеш про сучасну Білорусь, де протест поки не переміг тиранію й де зовнішньополітичний курс так і залишився «баготовекторним».
Тому, підсумовуючи усе вище викладене, можна констатувати, що в сусідній Білорусі можна в режимі реального часу спостерігати той перебіг розвитку подій, який, у разі програшу Революції Гідності, міг мати місце в Україні. Янукович, як і його білоруський колега, подібними жорстокими методами продовжував би своє криваве правління, викорінюючи як усі можливі прояви інакодумства, так і направляючи Українську державу в обійми Москви.
Зазначене дає певного роду пояснення, чому українці так співпереживають білорусам. На їхніх очах відбувається той альтернативний розвиток подій, який міг мати місце в постреволюційній Україні, де Майдан зазнав би фіаско.
З огляду на це, також цілком зрозуміло, чому під час відзначення 29-ї річниці Незалежності України тисячі українських громадян знову вийшли на площі й вулиці як у Києві, так і в інших містах. Адже на тлі буремних подій у Білорусі, де люди вийшли відстояти право свого законного вибору, пам’ять та розуміння ціни свободи ще більше розквітли в українській національній свідомості.
Станіслав Желіховський,
кандидат політичних наук,
провідний фахівець Дипломатичної академії України
імені Геннадія Удовенка при МЗС