На формулювання даної аксіоми мало вплив, обґрунтоване починаючи від Середніх віків, право народу на повстання. До формулювання критеріїв обґрунтованості доклався ще Св. Тома Аквінський, а у XVII ст. над узасадненням розважали Томас Гоббс і Джон Локк. Та мірою розвитку правової доктрини і суспільних процесів у XIX ст. на його підставі формується право на протест, як цивілізованіша і мирна форма реалізації індивідуальної свободи представників суспільства, котрі відчувають загрозу свободі.
У XX ст. міжнародне право і національні правові системи включили норми котрі закріплюють право на протест/мирне зібрання/ненасильницький спротив. Зокрема ст. 11 Європейської конвенції прав людини закріплює право на мирне зібрання та об’єднання водночас застерігаючи можливість держави на обмеження даного права на підставі національної або громадської безпеки etc. Загалом практика ЄСПЛ дуже ретельно ставиться до процесуальних зловживань цією можливістю. На приклад, в справі Бончковський і інші проти Польщі Суд ствердив необґрунтованість заборони міської влади Варшави на заборону Маршу рівності з огляду на правила дорожнього руху. А в справі Навальний проти Росії (посилаючись на справу Каспаров проти Росії і інші) Суд ствердив порушення процесуального характеру при розгляді цих справ національними судами – де-факто стверджуючи недотримання навіть існуючих обмежувальних норм щодо мирних зібрань у РФ.
Поза правовим аспектом реалізація права на протест має вимір етичний і естетичний. Вони залежатимуть від рівня розвитку конкретного суспільства. Етичним змістом протесту є подолання певного браку свободи осіб, котрі в певний часовий момент згуртовуються з метою відновлення природного стану свободи в певному її прояві. Водночас виходячи поза її індивідуалістичний вимір відкриваючись для інших членів суспільства і боронячи також їх свободу. Ця відкритість спричиняє потребу пошуку естетичної форми, котра здатна прихилити до відстоювання порушеного права якомога більшу частину суспільства. Проте, здається, що з поглибленням процесу глобалізації відбувається певна уніфікація форми протесту у межах медійних культурних наративів, що творять інформаційні бульбашки, котрі спричиняють невідповідності змісту або форми в яких реалізується право на протест. Разом з тим розмивається також відповідь державної влади, залежно від ступеня її демократичності. В підсумку, з якого б боку не відбувався б перекіс, мета реалізації права на протест не може бути досягнена.
Якщо говорити на прикладі демократичних країн, то тут можемо навести три характерні приклади. Перш за все яскраво спалахнув протест щодо результатів виборів президента США, що «увінчався» штурмом Капітолія 6 січня цьогоріч. Мав місце дефект змісту протесту за відсутності фактичного порушення виборчого права. При збереженні фактично вірної форми, за умов дійсної фальсифікації виборів. Разом з тим реакція державної влади не містила зловживань при наведенні порядку.
Другим прикладом є протести в Польщі, що вибухнули після ухвалення Рішення Конституційного суду 22 жовтня 2020 року, котрим було скасовано одну з трьох підстав проведення процедури аборту – хвороба плоду. Тим самим був порушений суспільний компроміс в питанні абортів, котрий тривав від 1993 року. Протести отримали другу хвилю після публікації Рішення КС 27 січня цьогоріч. В даному випадку зміст протесту проти скасування існуючої правової підстави є цілком природнім. Основною рушійною силою протестів є молодь. Відповідно у формі протесту в значній мірі присутня сучасна молодіжна культура, що перенесена зі специфічного стилю інтернетспілкування без табу на контркультуру і ненормативну лексику, що не сприяє залученню до протестів ширшого кола учасників. З другого боку органи влади відверто ігнорують можливість розгляду вимог протестувальників, слушно розраховуючи на брак підтримки ширшого кола громадян, а також використовуючи формальні обмеження пов’язані з пандемією для перевірок чи затримання найбільш активних учасників вуличних акцій.
Третій приклад – Україна. Як держава зі слабкими демократією і верховенством права, питання реалізації права на протест здебільшого реалізується у межах звичаю, а не права. Перебуваючи в Києві рік тому споглядав величезну кількість різнотематичних мітингів учасники яких не знали їх змісту, штучно надаючи їм одноманітну форму. Переважна більшість протестних акцій в Україні має штучний характер. Натомість реальні акції губляться на їх тлі. Або не мають змісту, як то протест під КСУ в наслідок медійної інспірованої «конституційної кризи». Або акції малих підприємців в котрих взагалі відбувається підміна реалізацією права на протест права на об’єднання у відповідні структури, котрі могли б юридично боронити їх інтерес (зауважу не порушене право). Наведені обставини дають можливість державній владі не реагувати або маніпулювати протестними настроями.
Наслідком кожного з наведених трьох прикладів є підваження і ускладнення реалізації права на протест у майбутньому. Подолання недоліків перш за все лежить на плечах самих осіб (широко вживане поняття розбудови громадянського суспільства), котрі прагнуть ефективно відстоювати порушені права чи вимагатимуть розширення їх переліку.
У випадку авторитарних країн, обтяжених певною відсталістю правової культури, питання права на протест межує з вибором між ним та правом на повстання, за тотального обмеження можливості реалізації першого. Характерною є ця ситуація для Російської федерації. Державна система РФ фактично розбудована на антитезі до концепції прав людини. Право на протест не може бути реалізоване значною мірою навіть де-юре. Тому акції протесту на підтримку Олексія Навального, котрі тривають там – приречені на поразку. Єдиним правом скориставшись яким громадяни РФ можуть забезпечити свою свободу є право на повстання. Проте, як і у випадку з реалізацією права на протест, цей процес не може бути ефективним без чіткого усвідомленого змісту. Протестні акції за особу чергового «лідера країни» (не пишу нації, бо її поняття фактично відсутнє в свідомості пересічних росіян) не співмірні зі змістом реалізації обох прав. Водночас авторитарна влада РФ реагує з репресивною силою рівнозначною протидії повстанню, а не протесту, порушуючи заразом навіть своє законодавство.
В наведеному контексті цікавим є приклад Білорусі, як гібридного випадку «подражанія» практикам РФ. Мавпуючи її авторитарну систему режим квазіпрезидента Лукашенка придушуючи протести пов’язані з його «переобранням» штучно залишає народові єдину форму повернення свободи – право на повстання. Хоча за відсутності російської державної моделі цього можна було уникнути. У той же час відмінністю білоруських протестів є наявність змісту, хоч це і не врятувало від браку форми (витворення самобутнього культурного феномену, замість автоматичного наслідування передуючих східноєвропейських).
Резюмуючи. Щоб бути ефективним і спричинити правові наслідки «глас народу» мусить бути осмисленим за замістом і формою. До того моменту право на протест залишатиметься суто декларативним формулюванням. Вдосконалення втілення його в життя вимагатиме тривалого процесу як очищення медійного поля демократичних країн, так і змін державних систем країн авторитарних, після чого для їх громадян буде можливим ефективно користуватись правом на протест.