ЗМІ в їх класичному та ідеальному розумінні (якщо використовувати концепцію ідеальних типів Макса Вебера) мають бути віддзеркаленням подій та суспільно-політичної реальності. Проте, від ідеального типу до реального типу є певна відстань якщо говорити про трикутник Україна – Румунія – Республіка Молдова. До речі, само про цей геополітичний трикутник ми говоримо досить мало.
Наратив ЗМІ цих країн щодо історичних подій та історичної пам’яті є досить різним. В Румунії, чия історична політика засновується на концепції історії румунського народу, а не тільки історії державності, наратив ЗМІ є більш-менш однорідним. Події, які мають важливе значення для румунського народу висвітлюються в історичному контексті без великих екзистенціальних дискусій (День Румунії – 1 грудня, становлення Румунії як держави, події присвячені боротьбі народу та воєвод з Османською імперією, висвітлення теми Другої Світової Війни як трагедії румунського народу з явним антирадянським, антикомуністичним наративом, що екстраполюється зараз на Росію як спадкоємниці СРСР).
Республіка Молдова суттєво відрізняється від Румунії її поляризованим історичним науковим наративом, так і наративом ЗМІ, а історична політика змінюється досить часто в залежності від політичних лідерів, які обирають або прозахідний або проросійський вектор, інакше кажучи зовнішньополітичний вектор детермінує історичний наратив.
Певний час у школах викладалася історія румунів, а Республіка Молдова розривалася у ЗМІ та в шкільних підручниках за моделлю Австрія – Німеччина. Тобто, один народ – дві окремі держави. Потім, з поверненням до влади Комуністичної Партії, а згодом Партії Соціалістів, від цього принципу почали відмовлятися і заклади освіти та ЗМІ підконтрольні цим партіям почали підсилювати наратив акцентований на «молдовському народі», «молдовській мові» та історичній ролі радянської армії, яка визволила Молдову від румунських та німецьких загарбників.
З іншого боку, залишились інші ЗМІ, які мають зовсім інший наратив: радянська армія є загарбницькою, не існує жодної молдовської мови, вона є діалектом румунської, комунізм приніс Молдові депортації та одні страждання, винуватцем Придністровського конфлікту є одна лише Росія і жодних інших варіантів не існує. Констатуємо в Молдові співіснування різних, часто протилежних наративів. Існує кліваж на рівні історичної пам’яті: одні ЗМІ (підконтрольні Росії) транслюють парад присвячений 9 травня і тут історична пам'ять використовується як зброя, інші ЗМІ – показують події присвячені Дню Європи, одні транслюють проповіді православної церкви підпорядкованої Російському Патріархату, а інші – Митрополії Бессарабії, що підпорядкована Румунському Патріархату. Ця ситуація щодо сприйняття минулого та висвітлення історичний подій тісно пов’язана з стратегічними планами Молдови як держави.
Україна у цьому порівняльному трикутнику займає середню позицію. Наратив ЗМІ не є типовим і однорідним як у Румунії, з іншого боку, кліваж не є таким глибоким як у Республіці Молдова, але він так само присутній. Слід лише згадати окремі дискусії щодо радянських героїв та українських героїв націоналістів в контексті їх сприйняття на заході та сході України. Присутні звичайно спільні проблеми щодо сприйняття минулого через висвітлення подій, особливо тих які стосуються колишніх радянських свят: 9 травня, 23 лютого тощо.
Збереження зв’язку між споживачем інформацій та певними подіями з минулого через медійний інтерес до свята 9 травня, наприклад, є в інтересах країн, які хочуть цивілізаційно утримати постсоціалістичні країни у своїх тенетах. Мова йде, звичайно, про Росію. На відміну від України, у Молдові не заборонені російські соціальні мережі та електронні сервіси та антивіруси, те що з нашої точки зори, послаблює інформаційний незалежний простір цієї держави.
У Придністров’ї, наприклад, у школах викладається історія з точки зору окремого придністровського народу, який не має нічого спільного з Р.Молдова, окрім кордону, а анексія 1812 Російською імперією історичної Бессарабії є «шансом для розвитку регіону у порівнянні з анахронічною відсталою Османською Імперією». Щось подібне чекає й на Україна якщо говорити про окуповані частини Донбасу та Крим. ЗМІ у Придністров’ї копіюють цей офіційний наратив, який в контексті українсько-російського конфлікту, окреслює двох ворогів Тирасполя: з одного боку Румунію, яка хоче румунізувати Молдову, з іншого боку – Україну, яка «не така дружня до Росії» як раніше і «потрапила під вплив США». Ці замкненні геополітичні простори створюють власні історичні екзистенціальні міфи, власні медійні наративи, які спираються на атавізмах, те що більше ускладнює суспільно-політичну дійсність.
На жаль, спроби знайти вихід з цих ситуацій шляхом заборон на політичному рівні не завжди є ефективними, а співпраця на рівні істориків, науковців та ЗМІ щодо формування консенсусного історичного медійного наративу в транскордонному просторі є мінімальною, адже ці держави також мають проблемні теми, сторінки табу в спільній історії, вирішення яких є в інтересах трикутника Україна – Румунія – Республіка Молдова. Інакше, за умов гібридної війни, країни будуть ворогувати між собою, а користуватися цим будуть треті сили.
Окрім цього, спільний наратив потрібно будувати і на основі інформаційного зближення трьох країн. Без постійних кореспондентів суспільних мовників України, Р.Молдови та Румунії у сусідніх державах, без спільних медійних хабів щодо обміну інформацією, ці країни ризикують існувати поряд, не маючи почуття довіри одна до одної. Тому, історичний наратив переплітається з політичними та стратегічними темами сучасності. Над цим варто працювати як на рівні культурної та економічної дипломатії, так і на рівні інститутів громадського суспільства та медійних стратегій.
Автор: Герман Марін
Герман Марін, кандидат політичних наук, головний редактор часопису «BucPress», політолог, журналіст, перекладач (Україна)