Польсько-українські дискусії щодо конфліктних та дискусійних сторінок спільної історію (події на Волині в 1943 році, ситуацію української меншини в Другій Речі Посполиті та інше) розпочались у другій половині 90-тих і тривають до нині. Однак, досвід останніх п’яти років доводить, що всі попередні розмови та запевнення про примирення виявились лише словами. Український філософ Олександр Маслак влучно зазначив, що тривалий час існував «кіч поєднання» та взаємна адорацією певних ідеологічних середовищ, а не реальне примирення між польським та українським народом. Про Волинь, УПА та ОУН дебатувати люди, що не були носіями символічної пам’яті про дані події або організації. Тоді і сьогодні у дискусіях приймали участь або історики, або суспільно-політичні діячі, що мають виключно ліберальні погляді. Українська та польська сторона свідомо виключає із діалогу націоналістів та широке коло представників організації, що у символічний спосіб ідентифікують себе із спадщиною УПА та ОУН. Варто підкреслити, що в українському контексті з огляду на війну з Росією на Донбасі історія та значення УПА, постать Степана Бандери та діяльність ОУН набули нового змісту та ще більшої міфологізації. Варто нагадати, що згідно більшості соціологічних опитувань учасники добровольчих формувань 2014 – 15 років та волонетери мають значний авторитет в українському суспільстві. Відповідно, залучення до історичного діалогу представників українських націоналістичних та консервативних організацій (партій, громадських організацій, аналітичних центрів) може бути поштовхом до реального примирення та зниження напруження, яке зазвичай підігрівається зовні. Виключення українських правих із дискусії та свідоме намагання маргіналізувати праве середовище призводить до радикалізації згаданих організацій. Поза парламентарна українська опозиція є виключно націоналістичною, а це означає, що саме вона діє на вулиці. Починаючи з 2014 в українській армії у формальний та не формальний спосіб почали формуватися власні, не радянські, традиції, які у значній мірі були пов’язані із традиціями визвольних змагань 1917 – 1920 та УПА.
Зрозуміло, що ліберальні учасники польсько-українського діалогу не володіють авторитетом та символічних капіталом у середовищі осіб, що ототожнюють себе із УПА або ОУН. Відповідно, діалог і примирення відбувається між особами, що не були і не можуть бути у конфлікті з огляду на свої світоглядні позиції.
Варто додати, що українське політичне життя не є ідеологічно структурованим, як у Польщі. Одночасно, польське політичне життя не є радикалізованим з огляду на війну, як в Україні.
Іншою складовою діалогічності має бути внутрішньо український діалог, щодо спадщини та значення Радянського Союзу та соціалістичної України. Відмова посла України у Німеччині Андрій Мельник від участі у церемонії вшанування завершення Другої світової війни у Берліні спільно з представниками Росії або вшанування пам’яті українських солдатів, які в рядах Червоної Армії та американських військ зустрілись на Ельбі викликала в російських ЗМІ панічну атаку.
Перший етап декомунізації можна вважати завершеним, але Україна потребує другого етапу, який полягав би на освоєні та українізації радянської спадщини не через заперечення, а через сприйняття.
Україна потребує визначення чим було її радянське минуле. Зрозуміло, що простих і швидких відповідей на складні питанні не може бути, але вони потрібні для зміцнення і побудови міцної ідентичності сучасних українців з огляду на потребу протистояти атакам на історичному фронті.
До 2014 гасла «Крим – це Росія» волали маргінальні російські політики, після анексії Криму реваншистські погляди, Едуарда Лимонова та Олександра Дугіна, стали нормою для російського суспільства.
Україна має навчитися протидіяти на різних рівнях та різними методами, адже війна починається і закінчується в голові, а вже потім на полі бою.
Автор: Євгеній Білоножко.