Це органічно співпало із внутрішньою українською повісткою. Нагірний Карабах офіційно вважається азербайджанським. Тому і ЗМІ, і політики, апелюючи до української трагедії Донбасу задали рамки дискурсу і щодо подій в Карабасі. Але політично вмотивованою злорадністю стосовно поразки Вірменії та спрощеними інтерпретаціями драми її відносин із Азербайджаном знижується наша здатність до глибокого та об'єктивного осмислення сучасної історії. Сьогодні Україна дивиться на цей конфлікт більше очима Азербайджану. Звичайно, в контексті повноти інформації - це є великою прогалиною.
У цій статті наше завдання не полягає в тому, щоб зайняти чиюсь сторону, а у тому, щоб проникнути у суб'єктивний досвід, як живе відображення об'єктивної соціальної практики. Наш інформант - етнічний вірменин, що проживає в Україні, але має родичів у Вірменії, які приймали участь у драматичних подіях останнього загострення конфлікту навколо Карабаху.
Звичайно, в таких обмежених дослідженнях не йдеться про репрезентативність і повноту описання. Якісна методологія передбачає не вивчення статистичних фактів, а глибокого проникнення в життєвий досвід індивіда. Тоді, як спільним недоліком великих теорій, що намагаються пояснити закономірності глобального розвитку є неможливість з їх допомогою зрозуміти саму людину, її внутрішнє переживання реальності, в якій вона живе і діє. Хоча, розглядаючи війну за Карабах є велика спокуса продемонструвати, як ці події добре вкладаються в концептуальні рамки великих теорій. Так, завдяки С. Гантінгтону дуже просто розгледіти зіткнення цивілізацій, визначальним маркером яких є релігія. Слідуючи соціологам, що використовують методологію світ-системного аналізу І. Валерстайна, можемо розглядати відповідні події в контексті суперечливих відносин країн напівпериферії сучасної капіталістичної світ-системи. Але соціальна наука також намагається вивчати внутрішній світ людини у її органічному взаємозв’язку із соціальною реальністю. На наше переконання, що події, подібні до війни за Карабах варто розглядати саме у логіці сходження від окремого до загального: від живого досвіду людини до теорій високого рівня абстракції. При такому підході уможливлюється і реалізація гуманістичної функції науки.
Територія як географічний факт у соціальному смислі є просторовим вмістилищем відносин людей, вона сама стає частиною цих відносин, які об'єктивуються у артефактах матеріальної культури та закріплюються в колективній пам’яті. Тому, відчуття “своєї” території слабко корелює із міжнародним визнанням її належності тій чи іншій країні. Територія - є частиною соціальної історії. І для нас не стоїть питання про визначення того, кому ж належить Карабах.
Для Вірменії Карабах - це екзистенціальний виклик, який зачіпає основи національної ідентичності та відчуття цивілізаційної належності. Велике значення тут відіграють релігійні відмінності. Історичні суперечності між ісламом і християнством відображені і в сучасному конфлікті обох країн. Саме тому, поразка для вірмен це питання здатності християнських країн до спільних дій: “Нас предали. Армения осталась одна. Христианский мир предал Армению. Россия нас предала, Америка, Европа нас предала. Они не понимают, что христианский мир нас оставил”. Почуття залишеності і зрадженості, глибоке переживання національної трагедії для вірмен робить цей регіональний за географією конфлікт - глобальним за своїм значенням: “эта ситуация... надо было, чтобы на мировом уровне ее решили. Все мировое сообщество должно было вмешаться”. Це почуття загострюється і самими досвідом військових дій. З тим, про що говорила ще французька розвідка, за словами нашого інформанта довелось зіткнутись вірменській армії: “Наша армия воевала с Турцией, азербайджанскими войсками, с террористами… с Ливии, Сирии”.
Карабах - це не тільки війна за територію. Це конфлікт пам’яті. Поверховим рівнем цих подій є геополітична боротьба і бажання ключових гравців в регіоні зберегти / розширити свій вплив у ньому. На глибинному рівні ця війна зачіпає травмуючий досвід азербайджанців та вірмен. Для вірмен це дійсно зіткнення цивілізацій, це зіткнення із трагедіями минулого. Туреччина, яка стала активним учасником цієї війни з боку Азербайджану є втіленням давньої травми геноциду вірмен в Османській імперії. Цим переживання вірменами боротьби за Карабах відрізняється від українських подій в Донбасі чи в Криму: "Очень много людей не знают всего. Не понимают. Нельзя сравнивать Донбасс и Крым. Это совершенно разные вещи: там свое - здесь свое. Совсем другие причины войны".
Крім гострого переживання зрадженості, велике значення має і розчарування вірмен в можливих союзниках. Особливо це стосується росіян: “Этот чёрт Россия понаставила своих миротворцев". Невдале для Вірменії закінчення війни створює ситуацію невизначеності, соціальної дезадаптації. Це змушує вірмен прифронтових районів Карабаху залишати свої домівки, тікаючи від можливої загрози. В перші дні після підписання договору Пашиняном дорога зі Степанакерту переповнилась біженцями та зупинились в заторах. Ця загальна тривога відбивається і сприйнятті ситуації нашим інформантом: "Я не знаю, что это будет. Кучу территорий отдали. Не знаю...".
Відзначимо також і те, що Карабах - є глибоко травмуючим досвідом. Це означає не тільки ятрити старі рани. Рани виникають нові. І справа не тільки у втраті територій, які вважаються “своїми”, а у жертвах конфлікту. Мирних жителях та військових. Останні героїзуються, вони стають “мерцями нації” і назавжди входять у трагічний суспільний досвід: “Столько людей погибло… Молодых, по 18, по 20 лет. Каждый бился, они все - львы. Каждый - герой. Это трагедия огромная".
Отже, війна за Карабах - це війна, в якій конкретна територія виступає не стільки необхідним “життєвим простором”, скільки символом. Це рана для обох країн, які понесли величезну кількість втрат за весь період конфлікту. Але об'єктивність вимагає глибокого проникнення у живий досвід обох народів, адже для кожного з них Карабах - це не тільки про ідентичність, не тільки про політичні інтереси. Карабах - це місце соціальної та гуманітарної катастрофи. І у цьому його подібність до Донбасу та інших конфліктів, які є проявами глобальних суперечностей, але вдаряють найболючіше по населенню, призводячи до непоправних трагедій. Саме так ми маємо розглядати подібні конфлікти. Основною задачею сьогодні стає не перевірка теорій, а гуманізація міжнародної політики, наближення її до людини і її потреб. Будь-який конфлікт - це перш за все відмінності в уявленнях сторін про одну й ту ж ситуацію. Тому, врегулювання конфлікту з необхідністю передбачає вивчення цих бачень та їх розуміння.