В світовій політиці теж є персонажі, яких легко можна віднести до хуліганів. Більше того, їх цілком можна називати злочинцями, незважаючи на відсутність вироку суду. Путін, Кім Чен Ин, Мадуро, Лукашенко – список можна продовжувати.
Відповідальні світові лідери, на жаль, не мають особливого вибору – вони можуть або звести контакти з тим хуліганом до мінімуму, або спробувати йому щось пояснювати, втлумачувати, доводити до його відома свою позицію. Ефект від такого просвітництва вкрай сумнівний, проте, складається враження, що інколи процес важливіший за наслідки. Ну говорили-балакали, спробували переконати – не вийшло. От зустрічався Байден з Путіним, намагався американець чи то «глянути в очі» злочинцю, як це безуспішно намагається зробити Зеленський, чи то наставити кремлівського диктатора на шлях істинний – а миттєвого результату немає. І не факт, що колись буде.
Інша справа, коли ведуть перемовини та конструктивний діалог ніби притомні та відповідальні світові лідери. До таких, без заперечення, можна віднести і Байдена, і Меркель. Поговорити – це вони можуть, причому дуже змістовно та приязно (хоч на фото з візиту Меркель до Вашингтону гляньте). Проте чи означає це, що такого роду лідерам завжди вдасться про все домовитись? Вирішити всі проблеми? Що будуть і вовки ситі, і вівці – цілі?
Очевидно, що ні. Одна з проблем, про яку ніяк не вдасться домовитись Сполученим Штатам та Німеччині – це проблема добудови та експлуатації «Північного потоку – 2». Ну і, очевидно, тема України теж присутня, на жаль, не під таким кутом, як нам би цього хотілось. Обидві сторони не проти зберегти частину транзиту газу Україною, або принаймні компенсувати в якийсь спосіб нашій державі недоотримання коштів. З безпековим кутом проблеми взагалі сумно: виглядає так, що нам можуть радісно підсунути черговий меморандум, паралельно викручуючи руки Зеленському, щоб він пристав на його умови. Виглядає так, що багато що вже втрачено, проте Україна повинна боротись далі за отримання не папірця, а конкретних предметних ґарантій безпеки України від нападу Російської Федерації після припинення транспортування блакитного палива територією нашої держави на Захід.
А тут ще й Путін пише (вірніше, йому пишуть) якісь опуси про «одіннарод». Зрозуміло, що це не просто так. Це – бачення путінською Росією майбутнього українсько-російських взаємин (відносинами то язик не повертається назвати. Але для Путіна і війни між Росією та Україною немає, то ж громадянська…). Стає взагалі сумно.
Намагався Зеленський протиснути українську позицію в Берліні, проте не покидає відчуття про запізнілість вживання однієї грузинської мінеральної води. І взагалі – вчергове задаєшся питанням: а чи все зробили ЗЕ-дипломати для реалізації національних інтересів України? А можливо, гроші вирішують все та історія нічому не вчить навіть Меркель з Байденом?
І тут на арені знов починає маячити Трамп (забули про нього? А не варто), який точно може «навчити поганого» будь-кого. Трамп не приховує бажання висунути свою кандидатуру на президентських виборах 2024 р. Трампу байдуже, що в пресі з’явилась інформація щодо наради у Путіна у 2016 р. та спецоперації (спецопераціях?) Росії із підтримки саме Трампа. Тобто, організованого Московською державою навмисного втручання у виборчий процес Сполучених Штатів у 2016 р.
Що ж, дивлячись на соцопитування американських громадян, де купа народу не щепиться від COVID-19 «тому, що чіпують», дійсно розумієш, що цей enfant terrible світової політики цілком може знов почати вчити нас поганому.
Можливо, світ заслуговує на це. Але так хочеться помилятись.