Саме тому було створено ООН, ОБСЄ й такі економічні та політичні союзи, як ЄС і НАТО, започатковано глобальний ринок капіталів та праці, демократію визнано єдиним правильним для вільного світу політичним режимом, зроблено значний поступ у розвитку інформаційних технологій тощо. Все це мало б стати підґрунтям для побудови нового глобалізованого, безконфліктного і ліберального світового порядку.
Процес глобальної політико-економічної інтеграції не оминув й країни пострадянського простору, включаючи Російську Федерацію. Після припинення існування Радянського Союзу, нова влада почала активну політику лібералізації різних сфер суспільного життя й швидкого залучення держави до міжнародних політичних та ринкових процесів. Можна, без перебільшення, констатувати, що серед інших республік колишнього СРСР, за винятком країн Балтії, Росія почала робити це найактивнішими темпами.
Однак, на відміну від тих країн, які почали вести гру на міжнародній арені за цивілізованими правилами, РФ ніяк не була в змозі позбутися тих рудиментарних імперських рис, що були притаманні як СРСР, державою-спадкоємцем якого Росія себе проголосила, так і тими російськими державними утвореннями, які існували до виникнення радянської імперії. І якщо за часів президенства Бориса Єльцина фантомні імперські болі ще не були явно вираженими, з огляду на слабкість економіки та залежність від зовнішньої допомоги, то після приходу до влади Володимира Путіна і поступового зміцнення Росії у політичному та економічному вимірі, процес активного пробудження неоімперської свідомості почав поволі набирати обертів, при тому не лише у головах владної верхівки, а й у великої частини російського населення.
Результатом неоімперського синдрому стало те, що Російська Федерація: започаткувала політику енергетичного та торговельно-економічного шантажу сусідніх суверенних народів, розв’язала війну і окупувала значну частину території в Грузії, продовжила підживлення інших «гарячих точок» на пострадянському просторі (Нагірний Карабах, Придністров’я), розпочала різними способами негативно реагувати на зміну зовнішньо-політичних векторів країн колишньої сфери впливу й чинення серйозних перешкод на цьому шляху, тощо.
Одним із подібних проявів неоімперської політики Кремля було невдоволення євроінтеграційними і євроатлантичними прагненнями Української держави та її природнім бажанням отримати повну незалежність від колишнього «центру». Зазначене, коли стала зрозумілою серйозність намірів офіційного Києва, переросло у відкритий тиск російського уряду на тодішню українську владу, чим було спричинено народні невдоволення в Україні та, як реакція на революційні події, вторгнення російських збройних формувань на територію України.
Окупація й незаконна анексія Кримського півострову і розв’язання війни на українському Донбасі призвели не лише до негативних наслідків для України у сенсі великих людських, територіальних та економічних втрат, а й принесли невтішні результати для самої Росії. Зневаживши міжнародно-правовими нормами, які є головним запобіжником від повернення світу до стану речей, що існував до становлення Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, Росія постала на шлях перетворення на країну-ізгоя. І якщо у випадку з Грузією світове співтовариство не зробило належної реакції на протиправні дії Кремля, то українська авантюра, що супроводжувалася «аншлюсом» Криму й створенням на Донбасі маріонеткових адміністрацій, — не пройшла повз увагу цивілізованої спільноти.
Наслідки такої експансивної політики не заставили себе довго чекати. Росію було: виключено з Групи восьми (G8), позбавлено права голосу в ПАРЄ (щоправда, згодом було повернуто), піддано режиму жорстких міжнародних санкцій, засуджено на усіх можливих майданчиках за неправомірні дії, тощо.
В результаті російська держава опинилася перед вибором: або відмовитися від подальшого чинення неправомірних дій й сісти за стіл цивілізованих країн, або надалі продовжувати вести безглузду агресивну політику, на шкоду і собі, і іншим. Влада в Кремлі обрала останній варіант. Більше того, російське керівництво почало ще з більшою завзятістю продовжувати втручання у справи іноземних держав, вже не обмежуючись східноєвропейським чи пострадянським простором. Адже після вторгненням на територію України, російські збройні формування здійснили військові інтервенції в Сирію, Венесуелу, Лівію, що є досить далекими від російських кордонів державами.
Варто наголосити, що Росія послуговується багатьма іншими, окрім здійснення силових спецоперацій, інструментами втручання. Приміром, у 2016 році РФ була причетною до хакерських атак на комп’ютерні мережі США під час президентських виборів. А в березні 2018 року Кремль здійснив замах на колишнього російського військового розвідника Сергія Скрипаля на території Великої Британії, громадянином якої той є. І таких прикладів можна навести ще чимало.
Не погребувала Москва скористатися складною ситуацію в Європі, пов’язаною зі спалахом пандемії коронавірусу. Мається на увазі відправка Росією до найбільш постраждалих від інфекції країн «гуманітарної допомоги», так добре відомої українцям на окупованому Донбасі. Головною метою було намагання дискредитувати ЄС, показати його в якості неспроможного боротися з поширенням нового захворювання й продемонструвати пригніченим європейським громадянам путінський режим у самому кращому світлі. А це, у свою чергу, можна трактувати як своєрідне зондування західного ґрунту для імовірного здійснення Кремлем нових неоімперських авантюр.
Судячи з багатьох обставин, Росія не збирається відмовлятися від своїх реваншистських намірів і, відповідно, припиняти свою підривну для регіональної та глобальної безпеки діяльність. Продовження російською владою реакційної політики, підтримка Кремлем різноманітних антигуманних диктаторських режимів, здійснення примусової «паспортизації» населення на окупованих територіях, втілення Путіним наміру ще більше пролонгувати термін свого правління, порушення правлячим режимом прав корінних народів у самій РФ, сакралізація росіянами деяких сторінок достатньо спірного минулого, тощо — можуть слугувати доказами посилення у російського керівництва неоімперської ідеології.
Дуже важливим є те, що Україна, як вагома держава Балто-Чорноморської осі, продовжує свій євроатлантичний поступ, незважаючи на все ще триваючу агресію РФ, що одночасно як створює перешкоди, так і надає Києву додаткової мотивації. Так, 12 червня 2020 року Україна набула статусу Партнера з розширеними можливостями (Enhanced opportunity partner) НАТО. До речі, деякі країни регіону, що не є членами Альянсу, також мають цей статус, а саме: Грузія, Фінляндія та Швеція. Таким чином, у поясі між морями відбувається побудова своєрідного фронтиру безпеки, з метою захисту Європейського півострову від недружньої політики Кремля, фантомні болі якого за колишньою імперською минувшиною з плином часу поки що не зникають.
У розрізі зазначеного, варто звернути увагу й на той факт, що американські військові експерти, зокрема колишній командувач сухопутними силами США в Європі Бен Годжес, закликали НАТО швидше прийняти до своїх лав Україну і Грузію. А також рекомендували реформувати багатошарові програми «Forward Presence» у Балтійському та Чорноморському регіонах, через їх вразливість до російської агресії.
З огляду на вище викладене, постає питання: чи можливе взагалі повернення Росії до цивілізованого світу й прийняття Москвою правил чесної гри, що склалися у повоєнний період? Вірогідність має місце. Однак рецепт є простим та складним водночас.
По-перше, і саме головне, для того, щоб втілити наступні умови в життя, потрібно здійснити повну заміну сучасної авторитарної з різко вираженими неоімперськими амбіціями владної верхівки на нову, ліберальну, яка, окрім внутрішніх демократичних перетворень, могла б вести помірковану зовнішню політику.
По-друге, нова російська влада повинна припинити здійснювати агресивну політику по відношенню як до своїх сусідів, так і до інших країн світу, з одночасним припиненням усіх конфліктів, ініціатором яких була РФ.
По-третє, нова російська влада повинна відшкодувати збитки державам, що постраждали від втручання, здійснюваного попереднім владним режимом. Після чого намагатися побудувати з ними конструктивний діалог, де головну роль відігравала б дипломатія — найприйнятніший і найцивілізованішій засіб здійснення зовнішньої політики.
Не виключено, що після виконання зазначених вище умов, які далеко не є вичерпними, нарівні з закладенням основ для недопущення чергового імперського рецидиву, Російська Федерація може мати шанс долучитися до сучасних глобалізаційних процесів. Тобто мирно співіснувати з усіма народами світу, спільними зусиллями ведучи людство до майбутнього, де пануватимуть повага та взаєморозуміння.
Станіслав Желіховський, кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС