Кому що вигідніше, той за те і бореться. Нагадаємо, що крім України, яка ризикує залишитись без суттєвих надходжень до держбюджету в разі початку функціонування проєкту, проти «Північного потоку – 2» послідовно виступають Польща, країни Балтії та США. Крім фінансового аспекту, для України вкрай важливим є безпековий: Москва навряд зважиться на відкриту війну з Україною, ризикуючи експортом власного газу через територію нашої держави, а от якщо цей експорт перемістити в просторі (наприклад, на дно Балтійського моря)… Польща та країни Балтії цілком резонно відчувають, що в разі завоювання України їх власна безпека зазнає ще більшої загрози: вони просто будуть наступними в черзі кривавого агресора з Кремля. Але загалом ситуацію можна підсумувати словами одного з речників Білого дому Неда Прайса, який зазначив, що «Північний потік – 2» розділяє Європу, робить Україну й Центральну Європу вразливими до російських маніпуляцій, і що важливо – суперечить цілям ЄС у сфері енергетики й безпеки, якими ж останні постійно артикулюють.
Дмитро Кулеба, очільник Міністерства закордонних справ України, цілком резонно зауважив, що вартість проєкту «Північний потік – 2» вже давно перевищила адекватну, все більше стає очевидною не економічна, а політична вигода головного контрибутора та вигодонабувача: Російської Федекрації. Від себе додамо, що, можливо, політизованість «Північного потоку – 2» була очевидною одразу, було б бажання у декого бачити цю політику в нібито «виключно економічному проєкті».
Дональду Трампу, колишньому Президенту США, який тільки оговтується від поразки на виборах та «зализує рани» від другого імпічменту й блокування його улюбленого соцмережами, можна закидати багато. Але Трамп був різко проти «Північного потоку – 2», саме за його перебування на найвищій посаді санкції Вашингтона стали настільки відчутними для підрядників, що будівництво заморозилось. Тут можна довго дискутувати про роль Конгресу, інтереси великого бізнесу, а саме американських постачальників сланцевого газу, які мріють про європейський ринок та хочуть руками Держдепу та Міністерства фінансів США полегшити собі вихід на європейський ринок, але…
Останнім часом, вже за перебування Байдена на посаді Президента США, почали з’являтись повідомлення про спроби «домовитись» з Німеччиною, «консультації» сторін щодо «Північного потоку – 2». Чи варто Україні непокоїтись, що Байден нас «здасть»?
Очевидно, що паніку потрібно відкинути та думати раціонально. І вкотре нагадати: світ не крутиться навколо України, як би нам цього не хотілось. Кожна держава має свої національні інтереси, саме їх вона буде відстоювати в першу чергу. Так, Байден підкреслив на віртуальній Мюнхенській конференції, що відстоювання суверенітету, територіальної цілісності України було і залишається життєво важливою справою для Європи і США. Проте Україні теж варто замислитись та робити все для того, що ця теза Байдена була релевантна, відповідала дійсності.
Очевидно, що Україна має сама першочергово дбати про себе, відстоювати свій суверенітет й територіальну цілісність, кожною своєю заявою та, що важливіше, діями акцентувати, що нам потрібні США, з нами можна і варто мати справу. Що ми прогнозований, надійний партнер, ми варті відмови від мільярдів доларів вже закопаних на дно Балтійського моря, що ми варті того оновленого стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами, про яке з ентузіазмом говорив Курт Волкер, колишній спеціальний представник Державного департаменту США з питань України.
Відстоювання власної суб’єктності, дотримання принципу «нічого про Україну без України», переконування Білого дому, що Україна – це важлива цеглина архітектури національних інтересів США – це пріоритетна задача нашої дипломаті на найближче майбутнє.