Однією з останніх його праць, що має неабиякий успіх є “21 урок для 21 століття”, де приділено увагу і політичним викликам сьогодення.
З одного боку цей твір є і досить соціологічним, адже ключові акценти у ньому пов'язані із такими традиційно соціологічними проблемами як соціальні нерівності, трансформації соціальних інститутів, вплив культури на формування та життєдіяльність людських спільнот, питання ідеології та політичного процесу. І хоча вказаний текст не претендує на глибоку історичну аналітику, його головною цінністю є наближення до ключових соціально-політичних змін, що відбуваються сьогодні у світі, а також оригінальність мислення самого автора. Не залишаються поза увагою і питання політики.
У політичному плані Харарі виділяє декілька ключових проблем
Розпад спільнот. Розпад спільнот для Харарі є значимим викликом, який полягає перш за все у перешкодах до згуртованості людства. Але розгляд цього питання є надзвичайно поверховим. Харарі не аналізує причин цього розпаду. Мова тут іде, звичайно, не тільки про суперечності між націями. Він вказує на розпад тісних спільнот, які забезпечують індивіду певний соціально-психологічний комфорт. Тут можна згадати і соціолога Тьоніса, який розглядав подібні проблеми через взаємовідношення двох понять Gemeinschaft і Gesellschaft. Також для Харарі залишаються поза увагою такі соціально-економічні фактори розпаду як становлення капіталістичних міст або ж індивідуалізм, який, як справедливо вказує уже український соціолог Л. Ніколаєнко, доведений до логічного кінця є розпадом суспільства. У цьому контексті, Харарі при розгляді соціологічних проблем не вистачає широти соціологічного погляду. Але, звичайно, історик підіймає і надзвичайно важливі питання: яка роль технологічних корпорацій в процесі подолання розриву між офлайновою та онлайновою формою існування соціальних спільнот, наскільки корпорації здатні змінити свою бізнес модель з суто прибуткової на соціальну? Ці аспекти багато в чому визначатимуть соціально-політичну історію в подальшому.
Наступним важливим для ізраїльського історика аспектом є сучасна цивілізація. Харарі зауважує її глобальність, в межах якої, наприклад, ісламістські терористичні рухи на кшталт Ісламської держави є “відгалуженнями глобальної культури”. Харарі не дає чіткого визначення “цивілізації”, але з тексту можна зрозуміти, що для нього цивілізація пов'язана із глобалізацією, вестернізацією в культурі та західним капіталізмом, уособленим доларом США, як домінуючою валютою. Тобто, навіть ісламісти, які забороняють жінкам виходити на вулицю без чоловіків, у питаннях економіки спиратимуться радше на Маркса, ніж на Коран.
Історичний рух за Харарі прямує до об’єднання людства. Навіть, враховуючи різного роду “відгалуження” і розмаїття націй, в минулому людство було більш строкатим, складаючись із сотень племен та інших груп, які поступово об’єднувались у нації. Саме ж об’єднання людства сьогодні має дві форми: 1) встановлення зв’язків між групами та 2) гомогенізація в межах самих груп. Таким чином, нації сьогодні існують у певній спільній економічній, політичній та культурній парадигмі. Поразка Ісламської держави для Харарі є доказом того, що намагання вийти із цієї парадигми та створити відокремлену політичну сутність у вигляді чергового халіфату неминуче призводить до краху. Можна згадати тут, наприклад, і Валлерстайна, який вказував, що і СРСР був капіталістичною країною, але зі своїми особливостями. Тобто не був реальною альтернативою капіталізму, а лише його особливою варіацією. Дійсно, поточна світ-система (за Валлерстайном) чи суспільно-економічна формація (за Марксом), якщо вона стає глобальною, то уніфікує організацію соціального життя в усіх країнах, не стираючи втім їх особливостей. Тут доречно згадати також і сьогоднішні декларації Талібану, який намагається вписатись у існуючий світовий порядок, перш за все створений Заходом.
У руслі роздумів про цивілізацію цілком логічним є те, що Харарі підіймає питання щодо майбутнього націоналізму і його ролі в сучасному світі. За логікою процес об’єднання людства ставить під сумнів життєздатність та потрібність націоналізму, особливо в умовах глобальних викликів. Харарі в цілому і вказує на те, що глобальні проблеми потребують глобальних рішень, для яких перешкодою і є націоналізм. Більше того, націоналізм у своїх радикальних вираженнях є загрозою. Таким чином, об’єднане людство потребує подолання націоналізму, як ідеології розділення. Але націоналізм, звичайно, є функціональним у плані управління великими групами людей. Без нього не могли б утворитися національні держави. Харарі зауважує: “Хоча у націоналізму є багато хороших ідей стосовно того, як керувати окремою нацією, він, на жаль, не має жодного життєздатного плану, як допомагати розвиватися світу в цілому”. Тут може видатись, що об’єднане людство повинне позбутись усіх національних особливостей. Але насправді об’єднання не означає національного знеособлення. Прикладом цього є Євросоюз, де навіть сепаратистські рухи, які прагнуть вивести якийсь регіон зі складу країни, все таки не бажають жити ізольовано, а хочуть залишитись в ЄС. Адже, іронічно зауважує історик, краще бути націоналістом в межах єдиного ринку і колективної системи безпеки, ніж просто націоналістом. Тут варто зауважити те, що Харарі не розводить поняття “націоналізм” та “патріотизм”, які є синонімами тільки для пропагандистів та невігласів. Загалом, сьогодні останньою “резервацією” націоналізму залишається релігія, яка “майструє націоналізм”, а “Бог рятує націю”.
Ще одним політичним викликом початку нашого століття є міграція. Те, що міграція - це політичне свідчить хоча б приклад Білорусі, яка використовує потоки мігрантів через свою територію як аргумент у політичному протистоянні із Заходом. Зміни клімату та інші фактори сприятимуть і в подальшому масовому переміщенню людей, тому це питання залишатиметься актуальним й надалі, що, звичайно, розуміє і Харарі. Але він розглядає проблему міграції не в контексті використання мігрантів у політичних торгах між країнами, а в контексті перспектив відкритого мультикультурного суспільства. Для нього ключовим у міграції є спроможність Заходу інтегрувати мігрантів, не зраджуючи ліберальних ідеалів. Надзвичайно важливим тут виступає в першу чергу спроможність ЄС дотримуватись власних принципів та цінностей. Ключовою складністю для ЄС є те, що задумувався він як простір згуртованості та співіснування європейців. Але сьогоднішня міграційна криза демонструє те, що ЄС виявився не готовим до випробувань цінностей, орієнтованих на європейців не європейцями. Тоді як успіх або провал ЄС для Харарі є визначальним для майбутнього людства загалом. Саме ЄС і його здатність зберігати відкритість, спроможність подолати інституціональні та культурні перешкоди інтеграції мігрантів є ключовим у виживанні лібералізму як політичної ідеології та форми організації суспільного життя.
Загалом, Юваль Ной Харарі прекрасний спостерігач, чиї яскраві описання сучасності та проекції можливого у майбутньому стануть у нагоді як масовому читачу, так й інтелектуалам. І хоча текст Харарі є надзвичайно цікавим і легким для прочитання, йому все ж не вистачає філософської та соціологічної основи. Але це можна пробачити автору, який намагається зробити історичну науку загальнодоступною і, що не менш важливо, цікавою.