На проблему міграції можна дивитись з різних позицій. З одного боку міграція і мігранти є предметом наукових досліджень. Ключовими тут є питання соціальних причин міграції, особливостей життя мігрантів, їх інтеграції в приймаючих суспільствах, прояви дискримінації тощо. Міграція - це і політичне, адже вона в багатьох випадках є предметом торгів між країнами. Тут можна згадати хоча б відносини ЄС та Туреччини, яка по суті надає європейцям платну послугу із стримування міграційних потоків. Цей політичний аспект міграції сьогодні превалює у ЗМІ і загалом у суспільному дискурсі. Але надзвичайно важливим є витіснення із політики суто гуманістичного виміру міграції. Це не дивно, адже сучасна політика, попри декларації і заявлені цінності функціонує в парадигмі доцільності, а не відстоювання інтересів людини. З цього випливає, що міграція представляє собою суто управлінську проблему. Вона уподібнюється стихійним лихам або іншим видам криз, які необхідно подолати та попередити. Тому в контексті міграційної політики держави поводять себе суто технічно. В словнику, що використовується сьогодні відносно міграції ключовими є “мігрантська криза”, “нелегальна міграція”, “міграційні потоки”. За такими абстрактними поняттями губиться велика частина соціальної реальності: почуття, емоції, переживання, щоденні драми окремих людей.
Політика стін і смерть гуманізму.
Сьогоднішню політику щодо мігрантів можна з упевненістю назвати “політикою стін”. При чому вона від звичної уже “пасивної” форми подекуди переходить в активну. Так, лукашенківська Білорусь сьогодні будує “живі стіни”. На відомому уже відео білоруські прикордонники стіною щитів відтісняють в бік литовського кордону групу мігрантів, які хотіли повернутись на батьківщину. Це надзвичайно символічний акт, який показує, що мігранти дегуманізуються політикою, яка ставиться до них виключно інструментально. З іншого боку, стіна стаючи рухомою, перестає бути способом стримування, трансформуючись у відкриту насильницьку практику витіснення. Будівництво стін в сучасній Європі стає хорошим тоном у політиці стосовно мігрантів. Угорщина, Польща, Литва та навіть Австрія сьогодні мають або будуть мати у найближчому майбутньому свої стіни.
Важливою тут є соціальна символіка. Стіна чи паркан - це об'єктивація соціальних меж між статусними групами. Поглиблення соціальних нерівностей підвищує висоту стін і парканів. Багаті відмежовуються від бідних. І не важливо, мова про окремих людей чи про суспільства. Тут є і аспект довіри та соціальної згуртованості. В атомізованому суспільстві закриті паркани відображають загальну атмосферу недовіри та остраху, одночасно її підтримуючи та відтворюючи. Це ж стосується і відносин між народами.
Мігранти - це люди, які сьогодні найбільше натикаються на стіни. Вони як ніхто відчувають на собі тягар соціального виключення та сегрегації. Але при цьому, з погляду національних урядів вони є не людьми, а проблемою. Таке інструменталістське ставлення до мігрантів маскує реальність страждань, болю і горя - невід’ємних складових життя суспільства. Для обивателя уявлення про мігрантів та міграцію також стають неповними. Це призводить до того, що у дуже багатьох випадках гуманістичні цінності не спрацьовують стосовно людей, що вимушені страждати, втікаючи від страждань. В таких обставинах виникають незручні для багатьох питання. Стіни, які сьогодні будують Литва та Польща на кордоні з Білоруссю: це боротьба з режимом Лукашенка чи з людьми, на долі яких випала вимушена втеча? У будь-якому разі заручниками є живі люди, чиї страждання такі ж реальні, як закон гравітації. Це з одного боку. З іншого, в заручниках залишається європейський гуманізм, який в таких умовах працює тільки на європейців. Сумну іронію викликають взаємні звинувачення лукашенківської Білорусі та євросоюзівської Литви у нелюдяному ставленні до мігрантів.
Проблема міграції - це і проблема відповідальності. У цьому випадку для обивателя дуже просто зробити відповідальними саме мігрантів. Особливо зручно згадувати прояви “не правильної” поведінки мігрантів у приймаючих суспільствах. Але такі уявлення є відображенням обмеженості міграційної політики сучасних країн та того дискурсу, що вона формує. Сьогодні здебільшого говорять про міграцію в контексті її обмеження, стримування переміщення людей. Сучасна європейська міграційна політика намагається закрити мігрантів у таборах. І краще, якщо ці табори знаходяться в інших країнах. Але проблема полягає у причинах міграції. А причини пов’язані як із колоніальною політикою європейців, так і з залежним розвитком країн, з яких населення намагається виїхати. Сьогодні додаються також і проблеми кліматичні, що викликають посухи та інші катаклізми.
Не зайвим буде сказати, що характер поводження з мігрантами є лакмусовим папірцем для політичних режимів. Переганяння білоруським режимом людей на територію ЄС добре відображає його авторитарний та жорстокий характер. Об'єктом насильства з боку влади стають не лише політичні конкуренти та опозиційно налаштована частина білоруського суспільства, але мігранти, що мимоволі стали заручниками внутрішніх політичних розбірок в Білорусі та її відносин із сусідами.
Сьогодні ми бачимо, як національні уряди "адаптуються" до міграції. Вона стає функціональною. І не тільки в плані компенсації деякими країнами скорочення власного населення, але і як інструмент міжнародних відносин. Туреччина вдало використовує мігрантів у справі отримання різних преференцій від ЄС. Білорусь, Польща і Литва використовують мігрантів у своїх розбірках. Мігранти, таким чином, перестають бути людьми, перетворюючись на статистичне явище. Перефразовуючи Еріха Марію Ремарка: один мігрант - це драма, мільйони - статистика.