Протестний потенціал російського суспільства

По-перше, феномен протестного потенціалу охоплює широке коло соціальних та політичних процесів, а в якості його носія можна розглядати як суспільство в цілому, так і окремі соціальні групи. По-друге, протестний потенціал може набувати різних форм своєї реалізації: від найбільш гострих, таких як масові заворушення, насильницькі акції, до більш м’яких, таких як критика влади, свідоме ігнорування виборів (абсентеїзм) та референдумів або інші форми політичної неучасті. По-третє, інтерпретація оцінок протестного потенціалу залежить від політичної позиції інтерпретатора (наукова інтерпретація повинна виключати політичну позицію), коли локальні протести можуть, без належного обгрунтування, трактуватися, як загрози тому чи іншому політичному режиму, цілісності країни або навпаки, їх значення може свідомо применшуватися.  

В зміст поняття протестний потенціал входять такі соціально-політичні явища як рівень довіри до влади, рівень політичної участі, суб’єктивні оцінки можливості протестних акцій, особиста готовність приймати участь у протестних заходах (інтенсивність протестної готовності вимірюється через оцінку готовності брати участь у мирних чи силових акціях). В оцінках протестного потенціалу ми будемо спиратися на дані трьох провідних російських дослідницьких центрів, серед яких найбільш незалежним вважається Левада-Центр, що має в РФ статус “іноземного агента”.   

Основними індикаторами протестного потенціалу, які використовуються при його оцінці є наступні: 1) суб’єктивна оцінка можливості масових протестів; 2) особиста готовність приймати участь у протестних акціях. Звичайно, що дані індикатори не є вичерпними.

Можемо порівняти дані трьох провідних центрів за цими індикаторами (формулювання питань можуть дещо відрізнятися). 

Табл. 1. Оцінка протестного потенціалу провідними соціологічними центрами РФ

Табл. 1. Оцінка протестного потенціалу провідними соціологічними центрами РФ

Як бачимо, близько чверті росіян готові на активні протестні дії, що є досить високим показником. Але при цьому більшість переконана у малоймовірності масових протестів. В інтерпретації цих даних також треба зважати на те, що вони не відображають готовності до конкретних форм протесту: мирних чи силових. Тому ми не можемо судити стосовно рівня радикалізації суспільства. Але також треба зважати і на те, що формулювання питань обмежують перелік варіантів протестної участі традиційними її формами і не включають такі, як активність у соціальних мережах, абсентеїзм тощо. Отже, рівень делегітимізації правлячого російського режиму не можна оцінювати виключно за такими кількісними показниками. Тому, російські незалежні соціологи вказують на повільну, але досить стабільну ерозію путінізму в РФ, що виражається у втомі від особи В. Путіна, низьких оцінках стану справ в Росії, зниженні підтримки президента в ключових соціальних групах, відносно низька довіра до владних інституцій. 

Але при цьому слід враховувати, що суттєвою перешкодою до реалізації протестного потенціалу є переконаність населення в безальтернативності діючого президента, страх нестабільності та можливих конфліктів всередині РФ. Тому, протестний потенціал може набувати форм політичної безініціативності, усунення від участі у політичних процесах. Власне, значною аполітичністю і характеризується російське суспільство. До інших перешкод можемо віднести і такі явища, як “кримський консенсус” (консолідація еліт та суспільства навколо політики РФ стосовно Криму та України), який хоч і слабшає, але продовжує впливати на внутрішню політичну обстановку, готовність населення на обмеження в умовах санкцій.   

Отже, протестна поведінка є формою політичної участі. Тому, вивчення протестного потенціалу передбачає оцінку політичної активності суспільства чи окремих його груп. Звичайно, що в контексті прогнозування протестів особливу цікавість викликає молодь.

В цілому російська молодь пасивна і політично некомпетентна, як випливає з результатів дослідження "Російське« покоління Z »: установки і цінності», яке спільно з Левада-Центр провів Фонд ім. Фрідріха Еберта.

Так, 80% російської молоді не цікавиться політикою і лише для 19% вона представляє інтерес.

Водночас, російські дослідження показують, що разом з аполітичністю, молодь пред'являє специфічні претензії до влади, які стосуються обмежень в інтернеті, цензурі, блокуванні месенджерів, а також зайвого насильства з боку поліції. Це, разом з падінням рівня життя, може поглибити процес відчуження молодих людей від влади. І хоча російську молодь поки що не можна назвати протестно активною, все ж зниження популярності існуючого політичного режиму в її середовищі може мати стратегічні наслідки. 

Так, на сьогодні фіксується зниження підтримки діючого прем’єр міністра М. Мішустіна серед молоді. Найбільше падіння рейтингу Мішустіна спостерігалось у квітні, що співпало із запровадженням протиепідемічних обмежень у РФ. Позитивно його  тоді оцінювали 40% росіян у віці 18-24 і 40- 54 років. У січні рівень схвалення у цих вікових групах складав 47% і 49% відповідно. А також 33% респондентів віком від 25 до 39 років схвалювали у квітні, а у січні показник складав 42%. У червні рейтинг прем’єр міністра серед молоді віком від 18 до 24 р. впав до 39%. 

Розглядаючи протестність молоді варто звертати увагу на те, що форми вираження своєї політичної позиції у молодих людей часто не співпадають із традиційними протестними акціями (пікетами, мітингами). Наприклад, для вираження незгоди із поправками до Конституції РФ у соціальних мережах використовувались особливі “аватарки” із написами “я против поправок”. Протест молоді проти спроб російської влади контролювати популярний мессенджер Telegram виразився через масовий флешмоб із запусканням паперових літачків (символ Telegram) із вікон. 

Таким чином, кожна із соціальних груп, як носіїв протестного потенціалу, може використовувати для його реалізації різні способи, що варто враховувати при дослідженні цієї теми.    

Локальні вибухи: спроба пояснення. Протести, що відбуваються в регіонах РФ часто розглядаються як ознаки кризи управлінської системи РФ. В контексті внутрішньої політичної повістки в Україні, на такі протести покладаються надії “розвалу” РФ. Але в такій ситуації виникає ризик видавати бажане за дійсне, а отже помилково розуміти внутрішні процеси в РФ. 

Все ж, варто погодитись, що локальні протести є індикаторами суттєвих проблем в управлінні регіонами в РФ. Відзначимо, що міжтериторіальні відносини в РФ носять досить чіткий центро-периферійний характер, що означає нерівне положення регіонів стосовно центру. Так виникає феномен “російської глибинки”, який демонструє нерівномірний розвиток соціальної інфраструктури, суттєві відмінності у рівні життя. Супротив периферії центру внутрішньо притаманний таким відносинам, тому такі явища як сепаратизм у багатьох випадках є нічим іншим як боротьбою периферії проти її експлуатації центром. Просторова віддаленність, багатонаціональність, відмінності політичної культури створюють передумови для виникнення множинності регіональних ідентичностей, що ускладнює процес управління регіонами та змушує владу жорстко реагувати на будь-які відцентрові тенденції. Тому, Росія представляє собою еклектичне поєднання федералізму та авторитаризму в управлінні територіями. В таких обставинах важко судити однозначно про природу локальних протестів: чи є вони політичними і спрямованими проти правлячого режиму? чи вони є проявом центро-периферійних відносин? чи вони є спробою захисту способу та умов життя, що складаються в ході суспільної практики на конкретній території проживання людей? Усі ці питання вимагають окремого розгляду. Ми ж можемо обмежитися декількома зауваженнями.

Локальні інтереси та локальні протести. Спільноти, що проживають на певній території виробляють не лише локальну ідентичність, але й характеризуються спільністю потреб, інтересів та проблем, що виникають в ході їх життєдіяльності. Протести, що інколи вибухають в російських регіонах, часто мають ознаки спроб захисту своїх інтересів локальними спільнотами. Сьогодні все більшого поширення в соціальній публіцистиці набуває поняття протестів NIMBY (Not In My Backyard – англ. «Не на моєму подвір’ї»), яке відображає виступи проти розміщення на території проживання спільноти певних об’єктів чи людей (наприклад, мігрантів або евакуйованих із епідемічно загрозливих територій), які розцінюються як загрозливі. Звичайно, що такі протести мають і політичний аспект, адже відображаються на іміджі влади і є формами протидії їй. 

Яскравим прикладом є протести проти будівництва сміттєвого полігону неподалік станції Шиєс в Архангельській області РФ. Цей кейс цікавий тим, що продемонстрував і готовність місцевих спільнот виступати проти влади, яка діє всупереч інтересам людей. Протестний потенціал в таких обставинах значно перевищує загальносуспільні показники. Так, у 2019 р. в узгоджених акціях протесту проти будівництва полігону в Шиєзі були готовими приймати участь 49% респондентів в дослідженні Левада-Центр, 48% були готовими виступати проти будівництва та особисто розповсюджувати інформацію серед знайомих та друзів, 40% були готовими виступати проти та розповсюджувати інформацію в соціальних мережах, 27% заявляли про готовність допомагати в організації акцій протесту, 25% були готовими брати участь у неузгоджених протестах. Як бачимо, такі протести відзначаються більшою радикалізованістю їх учасників.

Політичні протести. Останні події у Хабаровську демонструють і те, що політична культура регіонів набуває своєї специфіки та різного рівня демократичності. І хоча протести проти арешту С. Фургала не варто перебільшувати, все ж вони є важливим симптомом проблем існуючого політичного режиму і системи управління територіями. Протестна активність у Хабаровську чітко накладається і на низьку явку на голосуванні за поправки до Конституції РФ та "обнулення" президентського терміну В. Путіна. У Хабаровському краї, за даними російської ЦВК, явка склала 44%, що суттєво нижче середньоросійського показника. Рівень підтримки поправок склав 62,28%. Для прикладу, в окупованому Криму (за тими ж даними) поправки підтримало 90,7%. І хоча виступи регіонів, як правило, не призводять до демократизації управління, а до більшого згортання федералізму та посилення боротьби проти місцевих політичних еліт, все ж вони яскраво демонструють те, що легітимність існуючого політичного режиму в РФ “розподіляється” нерівномірно.     

Фактори підвищення протестного потенціалу. На життя людей впливає чимало різних факторів, що пов’язані як із зовнішніми обставинами (наприклад, економічне становище), так і з особистісними особливостями (вік, освіта, ціннісні орієнтації). Зміна інтенсивності впливу цих факторів спричиняє і до різниці протестного потенціалу в різних соціальних групах. Так, дослідження дозволяють нам виділити найбільш впливові на протестний потенціал фактори:    

Вік. Протестний потенціал є відмінним в різних вікових групах. Наприклад, найбільше число тих, хто бажає приймати особисту участь в протестних акціях спостерігається у віковій групі від 18 до 24 років (40%), а також у групі від 40 до 54 років (35%).

Територія проживання. 33% опитаних у сільській місцевості виявляють готовність до протестів, але серед них лише 25% бачать можливість проведення таких акцій.

Економічне становище. Найменш забезпечені виявляють максимальну готовність до участі в економічних протестах. Зокрема, серед тих, хто оцінює свій рівень достатку як «ледве вистачає на їжу», готові брати участь 37%. Відповідно, із підвищенням достатку зростає скептицизм відносно протестів. Серед тих, хто «може дозволити собі товари тривалого користування» готові протестувати 25%, при цьому тільки 20% бачать можливість їх організації. 

Рівень освіти. Найбільш протестно налаштованими є люди із середньою освітою: 32%. А найменш ті, чий рівень освіти нижче середньої: 21%.

Висновки. Отже, протестний потенціал - це ймовірнісна величина, залежна від багатьох факторів системного і ситуативного характеру. Тому, орієнтуватись на неї в прогнозуванні масових протестів надзвичайно складно, при тому, що події, які можуть призводити до зміни політичного режиму (сьогодні їх часто називають революціями) є фактично не прогнозованими.

Наприклад, українські соціологи перед початком Євромайдану не фіксували особливої радикалізації суспільства, але побиття студентів стало імпульсом до швидкої політизації та протестної консолідації частини суспільства. 

Стихійні масові протестні вибухи є фактично непрогнозованими і часто слабко пов'язані із рівнем протестних настроїв. Вони відносяться до парадоксальних соціальних явищ, осмислення яких відбувається постфактум і стосується дослідження їх передумов. Свого часу П. Штомпка^[1] серед парадоксів революцій вказував на їх подібність до землетрусів. Революції завжди стають сюрпризами навіть для самих революціонерів і у їх розгортанні (як і активізації стихійних масових протестних виступів) надзвичайно важливе значення мають випадкові події (імпульси). 

При наявних передумовах (гострих соціальних суперечностях, делегітимізації політичного режиму, важкому економічному становищі) такі імпульси призводять до швидкої політизації та радикалізації суспільства або його частини, навіть в умовах масової аполітичності. Зважаючи на це, вимірювання протестного потенціалу дає можливість вивчати інтенсивність внутрішніх соціальних суперечностей та рівень легітимності політичної влади. 

Олександр Ковтун, кандидат соціологічних наук, Хмельницький інститут соціальних технологій, спеціально для Інституту демократизації та розвитку.

^[1] Штомпка П. Социология социальных изменений. URL.: https://klex.ru/lde