Однак куди важливіше поглянути на геополітичний контекст процесів на Донбасі і Південному Кавказі. Так, мирні перемовини в обох випадках відбувалися на політичному майданчику Мінську, де залучена Росія. У випадку переговорів по Донбасу саме Москва насправді є учасником конфлікту, намагаючись вдавати роль посередника, щоб зняти з себе відповідальність за окупацію і санкції за це. Таку ж роль намагалася відігравати Вірменія у Мінській групі, запевнюючи його учасників усі ці роки, що йдеться про врегулювання відносин між Азербайджаном і так званою Нагірно-Карабахською республікою (аналогічно, як і Кремль намагається легітимізувати своїх пособників в ОРДЛО України). Тим не менш, залученість таких держав як Франція і США (саме участь Вашингтона у переговорах часто розглядається українськими експертами як важлива передумова, що дозволить таки досягти миру на сході України), не принесла бажаного результату. Слід згадати, що Мінська група ОБСЄ була створена в далекому 1992 році. Лише цьогорічне відкрите військове протистояння змінило тривалий баланс сил у регіоні.
Така ситуація на Південному Кавказі багато в чому обумовлена деструктивною роллю Кремля. На політичних майданчиках російські дипломати неодноразово акцентували, що Нагірний Карабах є частиною Азербайджану, поряд із цим, Москва продовжувала обіцяти підтримку і Вірменії, яка є членом ініційованої нею системи колективної безпеки ОДКБ. Російська зброя активно продавалась як Баку, так і Єревану, стимулюючи в подальшому неодмінну ескалацію, яка і відбулась.
Прихід на демократичній хвилі протестів Пашиняна дозволила останньому сподіватися на підтримку демократій у питанні врегулювання ситуації в Нагірному Карабаху, зважаючи на закиди Заходу, що часто лунають в адресу азербайджанського лідера Алієва і його найближчого союзника Ердогана. Однак попри антиросійську риторику з вуст вірменського прем’єра, продовжував підтримувати Москву в ключових позиціях, наприклад в голосуваннях Вірменії в ООН щодо питань окупованих Криму і Донбасу. Економічна залежність від Росії, участь в єдиних безпекових проєктах в регіоні, присутність російських військ у вірменському місті Гюмрі, з одного боку, обмежували різкий розворот Єревану на Захід, з іншого – дозволяли розраховувати на важливу підтримку в надію нівелювати перевагу Азербайджану в союзі з Туреччиною. Проте Анкара втрутилися на боці Алієва, а Кремль лише мовчки спостерігав над поразкою вірменської армії, надавши цим самим ще й політичний урок норовливому Пашиняну.
Незважаючи на це, урок є своєрідною палкою з двома кінцями. Адже події на Південному Кавказі підважують образ Москви як надійного союзника і впливового гравця навіть на регіональному рівні. Це стало прямим доказом того, як путінський режим швидко пасує, коли натикається на сильнішого гравця, в даному випадку, Туреччину. Цей сигнал, безумовно, і для колаборантів в окупованих регіонах Донбасу, сигнал того, що за певних обставин Кремль може відмовитися від їх підтримки. Адже якщо зобов’язання по договору колективної безпеки так легко були знехтувані перед Вірменією, що уже говорити про тих, перед якими не має ніяких зобов’язань, адже не є міжнародними суб’єктами?
На жаль, угода про припинення вогню, підписана 10 листопада 2020 року за посередництва Путіна, навряд вирішить політичну проблему остаточно. Без всеосяжного мирного пакту перемир’я не протримається довго. Попри намагання Кремля подати важливість власної ролі у врегулюванні ситуації, насправді спробує втримати власну військову присутність у регіоні, щоб не стати остаточно витісненим турецьким впливом. Тому, очікуючи повернення азербайджанців у звільнені Баку території, намагатиметься затримати там і вірмен, для обґрунтування потреби присутності так званих російських миротворців. Вимога виведення останніх стане ще одним сигналом поступової втрати контролю Кремля над процесами в Південному Кавказі.