Адже вибори стають механізмом легітимації пануючої групи або зміни однієї фракції іншою. Відповідно, своїх особливостей набуває взаємосприйняття цих груп. Можливо, тут варто говорити і про певні ознаки “класової ідентичності”, коли “народ” ідентифікує себе через протиставлення з “ними”: політиками, олігархами, силовиками. Тобто усіма тими, хто зосереджує в своїх руках реальну владу і розглядає країну як джерело своїх доходів. Це звична ознака патримоніальних суспільств, до яких належать і Україна, і Росія. При цьому, не варто й забувати те, що соціальні межі між владою та народом формувались в Росії з часів імперії, де влада сакралізувалась та встановлювала різні соціальні бар’єри: спадковість, мова (наприклад, французька, а не російська), освіченість тощо. В часи СРСР, попри декларовану рівність відбувалось формування (або закріплення) патерналістських установок і в інших народів СРСР. Таким чином, влада, персоніфікована правлячою групою, стала тим, хто володіє повнотою повноважень, а також і відповідальності. Це суперечить ліберальній європейській демократії, де відповідальність частково зміщується в бік індивіда та громадянського суспільства, як носія колективної відповідальності. Звідси і нерозвиненість громадянського суспільства європейського зразка і в Росії, і в Україні.
Ця розділеність еліти, що представляє та контролює державу, як соціальний інститут та “народом” може бути виміряною. Так, більшість росіян на початку 2021 року була переконана, що інтереси влади та суспільства не співпадають: так у лютому 2021 р. вважали 75%, що суттєво вище, ніж у попередні роки: 71% у 2019, 68% у 2013. При цьому, такі настрої зростають серед усіх вікових груп. Такий розкол між елітами та іншою частиною суспільства формує і певні образи керівництва. Найбільш близькими населенню характеристиками російського керівництва виявились такі: “керівництво - це особлива група людей, еліта, яка живе тільки своїми інтересами; до нас їм немає діла” - 24%, “люди, яких ми обираємо до органів влади, швидко забувають про наші турботи, не враховують у своїй роботі інтереси народу” - 57%.
Тут можна впевнено говорити про те, що таке сприйняття соціальної структури стосується не тільки власного суспільства, але й інших. Наявність досить тісних міжнаціональних особистих, родинних зв’язків, що залишаються ще у багатьох представників колишніх республік СРСР, змушує багатьох відділяти тих, хто все таки залишається “своїм” від “чужих”, хто керує і, вирішуючі власні проблеми, змушує страждати народ. Тобто, сучасні катаклізми у відносинах України й Росії багатьма сприймаються як наслідок “розбірок у верхах”. Така ситуація характерна, наприклад, для сприйняття жителями Донбасу війни в їх регіоні [Масова свідомість в зоні воєнного конфлікту на Донбасі. Монографія. Науковий редактор І. Ф. Кононов. Старобільськ: ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», 2018].
Таким чином, коли ми розглядаємо феномен ставлення одного суспільства до іншого, потрібно враховувати і особливості їх соціальної структури. Загалом, формулювання питань у більшості опитувань, що стосуються цього ставлення, складно зрозуміти однозначно. Чи можемо ми в статистичних результатах масового опитування однозначно ідентифікувати ставлення до якоїсь країни, як до держави (тобто соціального інституту, влади, яка його уособлює в конкретний період), чи як до “народу”?
Для того щоб розібратися у цьому питанні варто розглядати заміри різних індикаторів. Вже не один рік поспіль Україна сприймається росіянами, як одна з найбільш недружніх країн. “Конкурувати” з Україною у цьому рейтингу можуть тільки США. Україну вважають найбільш не дружньою відносно Росії близько 40% росіян [https://www.levada.ru/2021/06/15/glavnye-druzhestvennye-i-nedruzhestvennye-strany/?utm_source=mailpoet&utm_medium=email&utm_campaign=newsletter-post-title_81]. Тоді як про хороше відношення до України у лютому 2021 заявило 55% росіян, а про хороше ставлення до росіян у той період заявило лише 34% українців (за даними КМІС) [https://www.levada.ru/2021/03/03/rossijsko-ukrainskie-otnosheniya-9/]. Чому ж ці результати є такими суперечливими? Скоріш за все тут грає свою роль методика обох опитувань та особливості сприйняття соціальної структури, про яке ми говорили вище.
Якщо говорити про ідентифікацію “недружніх” країн, то саме питання формулювалось наступним чином: “Какие пять стран Вы бы назвали наиболее не дружественно, враждебно настроенными по отношению к России?”. Щодо відношення до України, питання було наступним: “Как Вы в целом относитесь сейчас к Украине?”. Скоріш за все, розуміння питань респондентами залежить з одного боку, від соціальної структури їх суспільства, а з іншого від того, що, наприклад, перше питання змушує респондента пригадувати факти недружності. Ясно, що США займають першу позицію в цьому антирейтингу з причин демонізації цієї країни путінським режимом. Україна, а точніше, українська влада висвітлюється в Росії як залежна від США. Можна пригадувати й інші ярлики, які застосовуються російською пропагандою стосовно української влади. Тому нічого дивного в тому, що “не дружньою” стає країна, яка перебуває у конфлікті з твоєю.
Щодо другого питання, то воно теж не є очевидним. Що означає “ставитись до України”? До її влади, її народу чи культури? До її поточної політики чи до родичів, які живуть в Україні? Мабуть, в розумінні того, що таке “Україна” значне місце займатиме узагальнений образ, “народ”, який є “братнім”, але владу над яким захопили ворожі сили. Це певним чином знімає відповідальність з самого народу. У суспільствах з глибоким соціальним розколом народ - це, як правило, жертва. І зміна такого сприйняття залежить від ефективності пропаганди, дегуманізації іншої сторони і т.д. І повертаючись до динаміки ставлення росіян до українців, варто відзначити той факт, що рівень позитивного / негативного ставлення залежить від контенту на федеральних ЗМІ. Чим менше тема України займає часу, тим більш позитивним стає ставлення. Чи працює це в Україні з українськими ЗМІ? Скоріш за все, що так.
Підсумовуючи, варто зазначити, що Росія, як сусідня країна, скоріш за все, переживе путінський режим. У цьому контексті актуальним залишається пошук форм співіснування. Для України конче необхідним є умиротворення Росії та її повернення до конструктивних відносин, в тому числі і в питанні повернення окупованих територій. Як бачимо, в Росії є досить великий внутрішній потенціал до примирення з Україною: 64% росіян вважають, що “Россія і Україна повинні бути незалежними, але дружніми державами - з відкритими кордонами, без віз і митниць” [https://www.levada.ru/2021/03/03/rossijsko-ukrainskie-otnosheniya-9/]. При цьому, путінський режим, який сприймається все більш паразитичним, опирається поки що на два стовпи: насильство і штучна безальтернативність. Україна у цьому контексті повинна бути зацікавлена у тому, щоб підтримувати внутрішній потенціал примирення.