Що стосується України, це виражається, серед іншого, у впертих твердженнях Москви, що Київська Русь була початком держави Великої Русі, заперечуючи незалежність історії України. Це справедливо називають спробою "викрасти історію"
Москва також використовує пам'ять про конфлікти в регіоні та існуючі інерційні наративи про них для розділення і політичної невизначеності. Це відбувається щодо українсько-польських відносин, як і в багатьох інших випадках.
Загалом, відсутність спільного наративу для Центрально-Східної Європи значно полегшує завдання Кремлю. Історія цієї частини Європи здається надзвичайно заплутаною. Це окремі історії для кожної з тепер незалежних країн. Ці історії, схоже, не збігаються і не створюють жодного згладжувального наративу.
Це визначає труднощі сприйняття Центральної Європи на Заході. Перш за все, надзвичайно важко зрозуміти різноманітність окремих національних наративів та поставити їх у якийсь спільний, ширший контекст. Історія чехів, схоже, не має багато спільного з історією угорців, точки дотику історії Болгарії та Румунії непомітні (якщо це не війна), а спроба скласти історію Латвії та Словаччини, здається, не має сенсу.
Прослуховування конкретних оповідей Центральної Європи було і є донині ще більш обтяжливим, оскільки вони сварливі та антагоністичні.
Хтось хоче, наприклад, знати історію Румунії, що передбачає певний рівень симпатії до цієї країни, коли він потім почне цікавитись історією Угорщини, то буде вражений, скільки негативних емоцій є в обох сторін. Багатопрофільність взаємно антагоністичних історій - що, крім того, суперечить ностальгічній картині мультикультуралізму Центральної Європи - для непрофесійного історика, хто просто хоче краще зрозуміти культуру та історію регіону, часто стає непереборною перешкодою. І потрібно додати - не тільки для західноєвропейців, на незнання і навіть зарозумілість яких можна успішно поскаржитися, але й жителів регіону.
Поляки, які розповідають лише польську історію, литовці - литовську, серби - сербську, словаки - словацьку, угорці - угорську тощо, створюють какофонію, в якій вкрай важко щось пізнати. Замість цікавості окремі історії Центральної Європи можуть пробуджувати обурення, оскільки вони кодують більше локальні антагонізми ніж універсальний зміст. Безліч націй і пов'язаний з ними хаос суперечливих і складних оповідей означають, що історія цього регіону здається не виразною, важко зрозумілою і, зрештою, не важливою, і весь регіон часто сприймається крізь призму націоналізмів і шовінізму, наративи яких часто є виразом цього.
Кремль намагається використати ці труднощі та маніпулювати ними.
Центрально-Східна Європа, схоже, провінція, що намагається наслідувати Захід. Так вона сприймається і сприймає себе значною мірою у своєму культурному «відображеному «я». Перебільшена впевненість у центральноєвропейських націоналізмах, схоже, має обличчя Януса у великій кількості комплексів перед обличчям захопленого, але часто відкинутого Заходу.
Звичайно, можна стверджувати, що не виною суспільств регіону є те, що вони є конгломератами національної ідентичності і що у них ускладнені і часто важкодоступні для спільного наративу дії. Політичні спільноти цього регіону були представлені в ХІХ столітті не державами, а національними рухами, які сприймалися часто як анархічні та небезпечні для тогочасного міжнародного порядку. У ХІХ столітті, як і в період 1945-1989 років, ця відсутність повністю незалежних політичних утворень ускладнювала голос з Центральної Європи.
Для успішного протистояння російському агресивному наративу необхідно створити спільну розповідь про Центрально-Східну Європу, написати історію всього регіону, знайти спільний знаменник устремлінь до свободи, націотворчих рухів та розбудови державності, що звільнившись від іноземного панування бажає брати участь у європейському проекті. Це має бути метою політичного діалогу, але навіть більше, своєчасної роботи, необхідної для подолання багатьох сильно вкорінених стереотипів сприйняття минулого. Це складне і нагальне завдання.
Казімєж Вуйчицький