З тих пір минуло вже більш ніж півстоліття. Радянський Союз 30 років як канув у Лету. Як і, власне, Варшавський договір.
Не стало й Чехословаччини. Натомість, виниклі на її місці країни-правонаступниці — Чехія та Словаччина — вже досить тривалий час є членами і Європейського Союзу, і НАТО.
Втім, членство в престижних західних організаціях як посилив захист цих держав, так і водночас зробив їх вразливішими. Адже схоже на те, що факт приналежності до єдиного євроатлантичного простору в якісь мірі відірвав їх від розуміння того, що небезпека, якою Кремль був в епоху «холодної війни», нікуди не зникла й що теперішні російські керманичі мало чим відрізняються від радянських.
На жаль, агресія РФ проти сусідів, зокрема Грузії та України, не привела до тями ані Прагу, ані Братиславу. На відміну, приміром, від іншої центральноєвропейської столиці — Варшави — яка завжди пам’ятає про існування противника своєї незалежності.
Саме забудькуватість або відсутність усвідомлення небезпеки зі Сходу, породило у самому серці Європи такі явища, як: «чеські друзі Кремля», словацька «спутнікова» криза, тощо. Через що й пожинаються гіркі плоди.
Втім, як виявилося, Чеська Республіка зіткнулася з російською агресію у той самий рік, що і Україна — 2014-й. Адже саме тоді в жовтні та грудні у чеському селі Врбетице відбулися вибухи складів боєприпасів, в причетності до яких підозрюються горезвісні російські агенти «Олександр Петров» і «Руслан Боширов».
Цікаво, що справа з оприлюдненням російської підривної діяльності припала на період, який не інакше ніж новою «холодно війною» не називають. Мається на увазі запровадження 15 квітня цього року Сполученими Штатами Америки, як відповідь за спроби Кремля підірвати проведення вільних та справедливих виборів у США і країнах-союзниках, а також за шкідливі дії в кіберпросторі, нових санкцій проти Російської Федерації.
Зазначена ситуація породила справжнє дипломатичне «доміно». Адже слідом за рішенням адміністрації Джозефа Байдена почалася активна взаємна висилка працівників закордонних установ. Й не лише американських чи російських.
Приміром, одразу після оголошення санкцій, Варшава на знак солідарності з Вашингтоном (чим вчергове підкреслила розуміння існування російської загрози) оголосила трьох російських дипломатів «персонами нон-грата». На що Міністерство закордонних справ РФ окремо звернуло увагу, в своїй заяві від 16 квітня зазначивши з наріканням на те, «як швидко у Варшаві «підспівали» Адміністрації США, зажадавши від’їзду з Польщі трьох російських дипломатів».
Втім, якщо польська солідарність зі США не виявилась чимось геть надзвичайним, то оголошення владою Чехії підозри у вчиненні диверсій 2014 року Росією та висилка вісімнадцяти її дипломатів мало в Москві, без перебільшення, справжній ефект бомби. І, вочевидь, відповідну реакцію.
«Празі добре відомо, що буде після подібних фокусів», — заявила речниця МЗС Росії Марія Захарова про висилку російських дипломатів.
На перший погляд може здатися, що малась на увазі дзеркальна відповідь. Офіційно це дійсно так. Адже незабаром стало відомо про висилку двадцяти чеських дипломатів з Росії.
Однак важко не помітити й більш тонкий свідомий чи несвідомий натяк РФ на те, яким насправді чином Москва може відповісти на подібні дії держав, які ще учора вважалися дружніми. Мається на увазі вищезгадана операція «Дунай», а саме вторгнення військ соціалістичного табору на територію тодішньої Чехословаччини й придушення виступів протестувальників.
На цьому тлі дуже органічно вписується іще одна подія, яка уподібнює нинішню ситуацію в світі з тією, що мала місце у часи першої «холодної війни», — стягнення до кордону України російських регулярних військ. Тепер все стає зрозумілим. Мабуть, Володимир Путін таки вирішив втілити свою давню мрію в життя — «дійти до Лондона», на півшляху до якого й знаходиться чеська столиця.
Зрозуміло, що зазначене всього лише чергова російська демагогія, без шансів, окрім певної мінімальної дзеркальної санкційної відповіді, на реалізацію. Попри це, той факт, що людство поступово занурюється у нову конфронтацію, має місце.
Не виключено, що найближчим часом ситуація може отримати подальше загострення, пікові періоди якого можуть припасти на червневий саміт НАТО. Усе по тій причині, що на ньому може бути розглянуто питання надання Україні Плану дій щодо членства в Альянсі.
Хотілось би, щоб євроатлантичне співтовариство нарешті пішло на такий крок. Адже подібний шанс вже мав місце в минулому — на саміті НАТО у Бухаресті. Втім, чи то через політичну короткозорість, чи то через уявний страх перед РФ, нагоду було упущено, а наслідки не заставили себе довго чекати.
Хтозна, яким чином склалася б ситуація, якби Україна та Грузія у 2008 році таки отримали ПДЧ НАТО. Цілком імовірно, що ми не лише б не побачили російські танки в Празі чи Братиславі. А й у Цхінвалі, Сімферополі, Донецьку…
Лишається сподіватися, що таких помилок більше не повториться. А останні події іще більше підштовхнуть західні держави допомогти Києву та Тбілісі пришвидшити їхню євроатлантичну інтеграцію — щоб вірш Євтушенка «Танки йдуть по Празі» знову не став актуальним.