19 травня 2021 року державний секретар США Ентоні Блінкен і міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров провели зустріч на полях Арктичного саміту у столиці Ісландії Рейк’явіку. Це була перша зустріч цих двох очільників зовнішньополітичних відомств, відколи Джозеф Байден став президентом США.
Втім, Москва та Вашингтон демонструють відмінні оцінки зустрічі глав МЗС.
Так, за підсумками засідання Державний департамент США в пресрелізі оголосив, що Блінкензвернувся до свого російського колеги з проханням звільнити двох затриманих американців Пола Віланата Тревора Ріда. А також висловив свою «глибоку стурбованість» посиленням РФ своїх збройних сил на кордоні з Україною і діями Москви проти радіо «Вільна Європа» та американського мовника «Голос Америки».
Лавров, у свою чергу, охарактеризував розмову з Блінкеном як «конструктивну». Він заявив, що США «повинні розуміти необхідність зміни нездорової ситуації, що склалася у відносинах між Вашингтоном і Москвою в останні роки».
Подібні розбіжності в оцінках не є чимось дивним. Адже кожна зі сторін, в умовах нової «холодної війни», воліла приписати собі певну перемогу, особливо після іще більшого напруження у відносинах між країнами, що має місце останнім часом.
Однак, попри новий виток протистояння між Заходом і Росією, й, здавалося, рішуче бажання нової адміністрації США протидіяти гегемоністським намірам Кремля, у Вашингтоні оголосили про відмову від запровадження санкцій проти оператора газопроводу «Північний потік-2» — компанії «NordStream 2 AG», та її виконавчого директора —громадянина Німеччини Маттіаса Варніґа.
Ситуація викликала певний шок як у самих США, так і поза їх межами. І це зрозуміло. Адже рішення Держдепу стало сприйматися в якості «подарунку» Володимиру Путіну, що потенційно послабить важелі американської сторони під час запланованої зустрічі президентів США та РФ.
Так, за повідомленням видання «The Hill», 14 республіканців в американському Сенаті назвали «хибною» стратегію президента Байдена стосовно часткових санкцій проти «Північного потоку-2». Вони запропонували законопроєкт, що передбачає скасування винятків у санкціях проти учасників будівництва газогону дном Бальтійського моря.
Вочевидь, таке рішення не на жарт стурбувало Україну, для якої транзит російського газу потрібен не стільки заради грошей, скільки для її безпеки. Адже, як у квітні для іноземних ЗМІ заявив міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, «коли український газопровід буде пустим, тоді Російська Федерація буде мати розв’язані руки для навіть більш агресивної поведінки проти України».
Втім, якщо подивитися на ситуацію у більш широкому контексті, картина стає чіткішою. І, очевидно, не без геополітики.
Не секрет, що за часів адміністрації Дональда Трампа відносини між Вашингтоном і Берліном значно охололи. Саме тому німці, разом із канцлеркоюАнгелою Меркель, на минулорічних президентських виборах в США зробили ставки на перемогу Джо Байдена.
Коли ж Байден переміг, Меркель стала однією з перших серед світових лідерів, яка в досить короткі терміни після його інавгурації провела першу телефонну розмову з новим главою Білого дому. У розмові Байден заявив про прагнення «поглибити» відносини між США та ФРН, а також вдихнути нове життя в трансатлантичні зв’язки.
Цікаво, що після спілкування обох лідерів прессекретарка Білого дому Дженніфер Псакіповідомила, що президент США вважає «Північний потік-2» поганою угодою для Європи. Щоправда, вона не повідомила, чи обговорювали лідери питання будівництва газогону під час першої телефонної розмови, чи ні.
Хай там як, однак випробування на зміцнення відносин між Берліном та Вашингтоном не забарилося. І отримало воно у формі різкого загострення збройного конфлікту між Ізраїлем та Газою.
Так, на початку травня бойовики організації ХАМАС, що контролює Сектор Гази, завдали масованого ракетного удару по Ізраїлю. У відповідь ізраїльські військово-повітряні сили завдали авіаударівпо цілях у Секторі Гази.
Загострення конфлікту стало причиною посилення суперечностей всередині як ЄС, так і США. І Німеччина мала зіграти одну із ключових ролей для їх подолання задля подальшого збереження трансатлантичної єдності, яка на тлі зростаючої агресії Росії є вкрай життєвоважливою.
До речі, щодо Москви. Не секрет, що Кремль підтримує тісні відносини як з Рухом за національне визволення Палестини (ФАТХ), так і з бойовиками руху ХАМАС (не є для РФ терористичним угрупованням), а також іншими палестинськими угрупованнями. Зокрема, Росія постійно підтримує Палестину зброєю. Також Москва надає всіляку дипломатичну та економічну допомогу останній.
Більше того, після ескалації конфлікту Німеччиною прокотилася хвиля антиізраїльського та антиєврейського характеру, з супутніми нападами на синагоги. Найбільш яскравий приклад — інцидент у Гельзенкірхені, де група протестувальників вигукувала грубі образи в бік євреїв.
Зрозуміло, що така ситуація є неприпустимою для головуючої у Комітеті Міністрів Ради Європи країни. Особливо, коли загострення ізраїльсько-палестинської кризи і, відповідно, хвиля пропалестинських мітингів на території ФРН, припали на час завершення останньою головування в Комітеті Міністрів Організації (тривало до 21 травня).
Вірогідно, саме зазначені фактори стали причиною того, що міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас здійснив візит на Близький Схід, де мав зустрічі як з представниками Держави Ізраїль, так і з представниками Палестинської автономії. Зокрема, Маас підтвердив солідарність з урядом Ізраїлю і його право на самооборону.
Слід відзначити, що іще напередодні візиту на Близький Схід глава МЗС ФРН виключив можливість прямих переговорів з ХАМАС. Водночас Маас зазначив, що потрібно задіяти всі доступні механізми і контакти, щоби домогтися припинення вогню та довгострокового врегулювання конфлікту.
Але як цього досягти, враховуючи, що рух ХАМАС вважається в ЄС терористичним? Та ще й його діяльність, як було вищезазначено, перманентно підтримується такою державою як Росія.
Відповідь напрошується само по собі — звертатися до Путіна. А враховуючи те, що Realpolitikне була б такою, якби не була підкріпленою певною долею прагматизму, то й, власне, такої ситуації, як запровадження часткових санкцій проти учасників будівництва «Північного потоку-2», не існувало б. Що й можна побачити за рішенням Білого дому, щовважається бажанням останнього уникнути конфлікту з Берліном, який має досить непогані відносини з Москвою.
Не виключено, що саме завдяки імовірним кулуарним домовленостям між західними державами та російською стороною, направленим на погашення конфлікту (власне, сам його спалах міг грати роль підвищення ставок з боку Кремля напередодні саміту у Рейк’явіку) перемир’я між Державою Ізраїль і радикальним рухом ХАМАС таки вдалося досягти (набув чинності 21 травня).
Тобто, відбувся своєрідний обмін між миром на Близькому Сході та продовженням глобальної війни, яку така держава як Російська Федерація, зокрема шляхом втілення геополітичних проєктів на кшталт«Північного потоку-2, веде проти вільного світу. І, здається, Захід знову потрапив у путінську пастку й, на жаль, ціною безпеки України.