Хоч насправді всім зрозуміло, що саме Росія і Вірменія є головними ініціаторами й учасниками захоплення чужих територій. Територій, захищених міжнародним правом.
Тому які б не були справедливими аргументи вірменської сторони, що Сталін у 1922-му році неправильно й несправедливо розділив території і віддав 9-ту провінцію Великою Вірменії регіону Арцах із найдревнішими вірменськими святинями під адміністративне управління Азербайджану, але сучасне міжнародне право категорично проти силоміць повернення в односторонньому порядку будь-яких територій. Тим більше, коли ця територія була в адміністративному управлінні Кавказької Албанії (Азербайджану) з 387 року.
Міжнародне право може розглянути допущену колись несправедливість і виправити її в судовому порядку, якщо буде доведено: 1) або релігійне; 2) або національне упослідження.
Вірмени стверджують, що і перше, й друге мали місце в Арцаху. Й мусульмани азербайджанці пригнічували місцеве вірменське населення, якого було більше ніж на 90% на цій території. Цілком можливо. Але це слова. Жоден міжнародний суд не розглядав і не підтвердив цю інформацію. Очевидно тому, що вірмени і не прагнули в законному порядку розв’язувати свою територіальну проблему.
І хоч вірмен на території Вірменії всього близько 3 млн. і 140 тисяч у Арцаху, а азербайджанців втричі більше, досі воєнна перевага після проголошення самостійної держави Нагірного Карабаху в 1994 році була на стороні вірмен. По-перше, завдяки підтримці Росії, котра досі тримає в Вірменії свою військову базу й забезпечувала своїх сателітів сучасним озброєнням. І, по-друге, завдяки значно кращому вишколу вірменських збройних формувань, зокрема піхотним, артилерійським і танковим частинам.
Нині ситуація радикально змінилася. Азербайджан зумів прискореними темпами розробити свої величезні нафто-газові родовища й нині має достатньо надійну фінансову базу для закупок найсучаснішої воєнної техніки. Чим він останні роки інтенсивно й займався. Туреччина згадала, що вони якщо не рідні, то двоюрідні кровні брати-тюрки і з огляду на ті ж нафто-газові перспективи Азербайджану треба з ними дружити.
І країна-учасник НАТО надала Баку буквально в останній рік найсучасніше воєнне озброєння, включно з суперуспішними ударними безпілотниками, які цього літа показали свої чудові можливості в Сирії при розгромі, до речі, російської воєнної бази.
У вірмен навпаки за цей час погіршилося воєнно-стратегічний становище. І хоч Єреван навіть при зміні уряду й президента залишився у фарватері російської зовнішньої політики і відчайдушно демонструє це за першої-ліпшої нагоди, але ставлення росіян до своїх стратегічних союзників на Кавказі досить різко змінилися. Навіть, точніше, не росіян, а їхнього вождя Володимира Путіна. Йому страшенно не сподобалося як у Єревані нещодавно відбулася зміна влади. І що цьому сприяв народний вибух, очолюваний досі нікому не відомим Ніколо Пашиняном, який змів з політичної сцени всю стару еліту. Путіну це дуже не сподобалося. Саме тому він практично перестав орієнтуватися на Єриван і натомість відновив торгово-економічні й військові зв’язки з Баку.
Азербайджан, ледь не півстоліття керований кланом радянського кедебіста Гейдара Алієва, негайно з цього скористався й закупив у Росії найновіше обладнання, включаючи танки останньої модифікації Т-90, БМП, надпотужні вогнемети і т.д.
Одним словом, озброєний турецькою і російською сучасною воєнною технікою і обладнанням Азербайджан, кишені вождів якого тріскаються від грошей, зажадав ще воєнної слави. Але хоч початок війни залишився за успішними атаками азербайджанців, точніше за безпілотниками Байрактар, керованими турецькими операторами, найшвидше ця операція найближчим часом захлинеться, коли справа перейде безпосередньо до наземної фази, де вірменські підрозділи мають перевагу.
Отож, конфлікт, розпочатий між цими двома сусідніми народами ще в 1988 році за Союзу, вже пролив багато крові, але ні на крок не наблизив до бажаного миру. Він лише підтвердив стару мудрість, що воєнного вирішення в територіальних суперечках немає.
Щоразу виграє на той час сильніший. Але час змінює розстановку сил і знову ллється кров. Так триває в Ізраїлі, так триває на Кавказі в Арцаху, Нагірному Карабасі. Як не дивно, але ці древні цивілізації, відомі з часів древнього Шумеру й Вавилону, не навчилися досі розв’язувати проблеми з сусідами в мирний спосіб. Навіть якщо ці сусіди зашкварені ортодоксальні націоналісти. Тоді мають працювати міжнародні інститути. Так, не завжди й вони здатні розв’язати заплутані століттями клубки міжнаціональних проблем.
Принаймні, вони шукатимуть мирного і справедливого способу примирити народи....
Як це все стосується України? Адже ми не маємо міжнаціональних проблем у країні. І не маємо ні до кого територіальних претензій. Точніше, не мали, доки в нас Росія не анексувала Крим. І не виключено, що може анексувати Донбас.
Але Київ із самого початку пішов правильним шляхом, звернувшись за допомогою до міжнародних організацій. Це шлях значно довший, але він правильний і надійний. Як показала в цій ситуації Москва – вона ніякий не надійний стратегічний союзник. Перебуваючи з Єреваном у єдиному військовому блоці, вони в цей же час продають надсучасне озброєння Баку, добре знаючи, що Азербайджан готується до війни з Вірменією.
Маючи з Україною мирний договір про ненапад і підтримку, який визнає недоторканність кордонів і незламність братської дружби, вони при першій-ліпшій нагоді зламують цю угоду й анексують у друзів їхню міжнародно визнану територію.
Як довго може проіснувати така держава, котра протиставляє себе вічним людським цінностям і визнаному світопорядку?
У ХХ1 столітті гадаю, така держава довго не втримається. І це зовсім не означає, що Україна має сидіти склавши руки й чекати. Була б достатня обороноздатність – ніхто б не прийшов за нашим добром і нам би не довелося в позиції слабкого волати про допомогу. Нація своєю слабкістю провокує сусідів, позбавлених моральних і культурних цінностей до відвертого розбою. Як не дивно, а цю мудрість, помічену давно, доводиться констатувати і в ХХ1 столітті.
Але немає лиха без добра, як стверджує українська мудрість. І в тому, що молода держава і юна нація стала не агресором, а жертвою, є й своя перевага. Як не дивно це визнавати. Ми не взяли гріха на душу. Сподіваймося, що нам це зарахується. Чи не так?
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.