Начебто тільки при підтримці Росії впродовж своєї історії ці країни існували. Якщо у випадку України і Білорусі російська пропаганда застосовує простіші штампи, то у випадку з Польщею доводиться пропонувати складнішу модель: для підтвердження своїх тез їй доводиться шукати героїв і образи, які демонструють двосторонню співпрацю. Здебільшого це стосується героїв періоду Другої світової війни та післявоєнного часу, а також тієї частини польських еліт часів І Речі Посполитої, які мали відношення до служби в армії Російської імперії – тобто, акцентується на «нормальних» поляках, котрі співпрацювали з росіянами.
Щодо України і Білорусі таке завдання є простішим, оскільки тривалі історичні періоди окупації Росією дозволяють відшукати більшу кількість подібних персонажів. У Білорусі прослідковується протиставлення тих, хто співпрацював, з тими хто ні, яких називають не інакше як «зрадниками». В Україні схожа ситуація, однак російська пропаганда часто використовує наративи, які є складними для української історіографії: наприклад, про Богдана Хмельницького, важливого героя для української історії, який, тим не менш, пішов на співпрацю з Москвою.
Спектр «зрадників» в українській, білоруській і польській історії доволі великий: таким чином російська пропаганда намагається показати тих, хто протистояв російським зазіханням, як тотальне зло. Пропаганда, зважаючи на свою специфіку, подає розпливчасті формулювання, що не вдаються в деталі. Тому схеми виглядають навіть логічними, поки їх не піддають детальному аналізу. Оскільки користувач інтернету та глядач телебачення не має часу, щоб дослідити подібний контент, він досить ефективно діє на свою цільову аудиторію.
Росія часто використовує історичні суперечки між державами, які важко уникнути, щоб продемонструвати свою виграшну позицію. Особливо це застосовується напередодні днів вшанування пам’яті про Другу світову війну, коли вміло маніпулюють фактами конфліктів між українською УПА і польською Армією Крайовою чи причетністю «бандерівців» до вбивства білорусів. Мовляв, тому національні держави є злом, а СРСР, як наднаціональна держава, об’єднала українців, білорусів і поляків та дозволила їм всім жити рівно і мирно разом. Проблема також у тому, що російська пропаганда, маючи відповідні ресурси, може заходити на європейський ринок, де також масово продукує образ українських, білоруських і польських націоналістів як колаборантів нацистів, намагаючись реабілітувати радянську політику.
Слід звернути увагу на цікавий момент, важливий для аналізу наративу Кремля. У минулорічній промові на параді в Москві до Дня Перемоги Путін ні разу не використав слова «радянський»: натомість всюди звучало, що визволяли Європу від нацизму «російські солдати». Тобто фактична приватизація радянської спадщини у Росії вже відбулася. Іншим пострадянським країнам важко змагатися тепер за цю історичну спадщину. Тому їм залишається більше акцентувати увагу на спільній історії співробітництва і таким чином будувати власний наратив, протилежний російському.
Автор: Зміцер Міцкевіч.
Зміцер Міцкевіч - аналітик проєкту «Belarus Security Blog», головний редактор альманаху «Varta», журналіст телеканалу «Белсат» (Республіка Білорусь).