Про все це ми поговорили з президенткою Благодійного Фонду «Розвиток обдарованих дітей», членкинею комісії з захисту прав дітей ЮНІСЕФ, Головою ГО "Молодь яка творить державу", експерткою з питань культури та молодіжної політики Юлією Гершун.
Як ви оцінюєте «Нову українську школу» в цілому і наскільки вдається підтримувати курс на реформи в умова пандемії?
Я вважаю ініціативу НУШ в цілому успішною. Головне, що відрізняє саме цю реформу: акцент робиться не на системі, а на конкретній дитині, з її особливостями, талантами, потребами. Звісно, поки що не все працює ідеально, та й про довгострокові результати говорити зарано. Але важливо те, що центром і рушійною силою навчального процесу нарешті стала дитина. Сьогодні інклюзивні класи стали нормою. Інтерактивне навчання, переплетене з грою – також. Діти здебільшого не сидять за партами, склавши руки, вони рухаються, їм по-справжньому цікаво на уроках. Хтось може сказати, що це дрібниця, але, наприклад, коли я сама ходила до школи, про такий підхід було годі й мріяти. Другий ключовий момент НУШ: до реформи залучено багато самих вчителів, діячів громадського сектору. Мені здається, завдяки поєднанню цих двох факторів було збудовано досить міцний фундамент, який дозволив українським освітянам загалом достойно відреагувати на виклики пандемії.
Але на що хотілося б звернути увагу в контексті реформи, так це на збереження шкіл у віддалених населених пунктах та учбових закладів для дітей з особливими освітніми потребами. Задля цього ми співпрацюємо з учителями, батьками, місцевими органами влади та відповідними міністерствами й парламентськими комітетами. Політичні погляди в цьому контексті неважливі, адже питання освіти – одне з ключових у масштабі всієї країни. Для нас принципово важливо, щоб процеси переформатування навчальних закладів, які проходять органи місцевого самоврядування у рамках децентралізації, не призвели до масового закриття шкіл. Не можна допустити, щоб старшокласники з віддалених сіл були змушені долати кілометри, аби дістатися до найближчої школи.
Карантин поставив учителів, дітей та батьків перед необхідністю буквально за кілька тижнів зуміти перейти на дистанційне навчання. Чи впоралася система освіти з цим викликом?
Коли у березні 2020 року в українських школах було оголошено дистанційне навчання, до цього ніхто не був готовий. Та що там – СOVID-19 став викликом абсолютно для всього світу, для освітян у будь-якій країні.
Головною проблемою стала, власне,діджиталізація освіти. Далеко не всі вчителі та учні зуміли швидко опанувати нові програми і платформи. Зрештою, в багатьох не було (і нема досі) матеріально-технічної бази для дистанційного навчання. За даними дослідженнякомпаніїFactumGroup на замовлення ІнАУ, у другій половині 2019 р. лише 65% населення України мали інтернет вдома, при цьому майже чверть з них мали можливість користуватися інтернетом лише за допомогою смартфону. Звичайно, ці чинники знизили ефективність дистанційного навчання, а в деяких родинах і унеможливили його.
Заразом нам конче необхідна єдина онлайн-платформа для дистанційного навчання – і для Міносвіти створення такої платформи має бути пріоритетом.
Ще одним складним моментом стало емоційне вигорання педагогів і батьків. Організувати з нуля дистанційне навчання, міняти на ходу звичні схеми, спілкуватися з учнями онлайн – все це, звісно, не було просто. Батькам, як правило, доводилося ставати активними учасниками та організаторами навчального процесу. У перші місяці карантину ООН Жінки в Україні провела оперативну оцінку, яка продемонструвала, що у 79% випадків дистанційнимнавчанням дітей-школярів у родині займаються переважно матері. При цьому жінкам доводиться поєднувати ці нові обов’язки з хатніми справами та у багатьох випадках – із оплачуваною працею. Все це нерідко спричиняє надмірне часове та психологічне навантаження.
Тому зараз, в умовах пандемії, організація позашкільного дозвілля дітей стає ще більш актуальною. Звісно, відповідальність батьків у цьому питанні залишається завжди. Але в країні, де багато родин банально не мають фінансової можливості оплачувати гуртки чи спортивні секції для своєї дитини, організація такого дозвілля стає завданням держави. Причому не локально, а глобально, в масштабах усієї країни.
Ви згадали дітей з особливими потребами. Як для них був організований навчальний процес в умовах карантину?
Це болюче питання. У зв’язку з карантинними обмеженнями тисячі дітей з інвалідністю буливідправлені з інтернатів до сімей – без урахування того, чи здатні батьки самостійно забезпечити цим дітям необхідний рівень догляду та розвитку. На жаль, у багатьох випадках не здатні. Адже, наприклад, дітям з проблемами рухового апарату необхідні заняття на спеціальному знарядді, якого у більшості родин вдома просто немає. Не говорячи вже про особливі медичні маніпуляції, на які, скажімо, у працюючої матері-одиначки фізично немає часу!
Українські школи працюють в умовах повного чи часткового локдауну вже більше року. Чи з’явилися за цей час якісь позитивні здобуття «карантинної» освіти?
Так. Попри усі технічні складнощі та емоційне навантаження, багато освітян швидко опанували нові навички і навіть зуміли знайти позитив у цій ситуації. Зокрема, в умовах карантину багато навчальних семінарів, конференцій з обміну досвідом – як для педагогів, так і для школярів – було переведено в онлайн-режим. Завдяки цьому ці заходи змогли відвідати навіть люди з найвіддаленіших куточків країни, для яких приїхати на офлайн-подію було б навряд чи реально.
У лютому цього року Міністерство освіти і науки разом з ЮНІСЕФ і міжнародними партнерами з Центру SeeDрозробили та презентували інтерактивний порадник Школа в умовах пандемії. Цей посібник містить унікальні поради з ефективного навчання в умовах кризи з урахуванням фізичного та емоційного здоров’я учнів.
Крім того, ініціативною виявилась і сама молодь! Сучасні школярі, покоління Z надзвичайно креативні, з розвинутою громадянською позицією та гострим відчуттям соціальної відповідальності. Діти самі створювали онлайн-ініціативи та квести, знімали цікавий контент для сторінки своєї школи чи гуртку всоцмережах.
Не секрет, що останнім часом талановита молодь після закінчення школи намагається поїхати продовжувати навчання за кордоном. Що потрібно для того, аби змінити ситуацію?
У 2020 році через неможливість виїхати з країни практично всі обдаровані випускники вступали до вітчизняних вузів – і це, безумовно, унікальна можливість зупинити інтелектуальний «відтік» з країни. Це насправді важливо, адже вектор розвитку молоді визначає майбутнє будь-якої країни за 15-20 років. Немає жодного сумніву в потужному потенціалі наших школярів та освітян – те, як вони долають карантинні виклики, ще одне цьому підтвердження. Черга наразі за державою: створити сприятливі умови для якісної освіти, інвестувати в цю галузь, навчити наших дітей жити у сучасному світі, надати їм гідні знання та безпеку. Це наші спільні задачі, пріоритети та ключові складові національних інтересів України.