Війна в Україні триває уже більше трьох місяців. Її наслідком стає радикально змінена реальність. Війна принесла катастрофічні руйнування житлової, соціальної, транспортної інфраструктури. Вона зруйнувала звичний уклад життя мільйонів українців. Війна також - це і потужний чинник соціальних змін. Вони визначатимуть і характер існування українського суспільства, і характер співіснування України й Росії у довгостроковій перспективі. Таким чином, у горнилі війни формується наше власне майбутнє, яке сьогодні ще не є визначеним, адже Україна зараз знаходиться перед множиною взаємовиключних альтернатив. Але володіти майбутнім означає вивчати його, планувати, а отже - конструювати. Для цього потрібно відмовитись від фаталізму і на основі холодної раціональності розібратись із тим, що може народитись у муках війни. Зрештою, це є потрібним для ефективного менеджменту майбутнього.
Варто звернути увагу на декілька ключових аспектів.
Довіра і соціальна солідарність.
Довіра належить до хронічних проблем українського суспільства. Перед війною довірою не користувались не лише державні інституції, але й серед населення довіра була на низькому рівні. Це суттєво ускладнювало життя. Починаючи з 24 лютого українці опинились без альтернатив довірі: виживання суспільства, яке вимагало швидкої мобілізації та згуртованості, стало неможливим без взаємодопомоги та взаємодовіри. Тут традиційно не можна не згадати Ф. Фукуяму, який відносив довіру до найважливіших суспільних добродій та порівнював її з мастилом, яке дозволяє групі людей діяти ефективно. Саме довіра стала для двигуна української мобілізації таким мастилом, яке дозволило мобілізувати величезні людські та матеріальні ресурси для загальнонаціональної боротьби. Колосальні масштаби соціальної самоорганізації, яка розгорнулась без вмикання бюрократичної машини та системи формальних правил, завдяки довірі “за замовчуванням” дозволили налагодити ефективний спротив агресору та забезпечити підтримку мільйонам біженців. Довіра стала не тільки визначальним фактором внутрішнього існування українського суспільства, але вплинула на відносини української держави з міжнародними партнерами. Та найголовнішою функцією довіри є підвищення рівня соціальної солідарності. Колективний досвід існування в кризових умовах парадоксальним чином сприяв перетворенню суперечливого і досить конфліктного українського суспільства на гармонійну і ефективну цілісність.
Що стосується ризиків у цій царині суспільного життя, то тут традиційні для України проблеми не вирішені. Сьогодні традиційні розколи все ще існують. Один з них - це лінія соціальних нерівностей. Зокрема, суттєві відмінності майнового статусу. Натомість, влада досі не проводить політики закріплення в суспільній культурі цінностей солідарності та взаємодопомоги. Українське суспільство користується ними все ще в режимі “кризового менеджменту”, але вони поки не стали визначальним принципом соціального співіснування. Тому, після стабілізації ситуації колишні суперечності можуть активізуватися знову. У цьому контексті не варто шукати виправдань війною. Усі державні інституції повинні бути включені у боротьбу. Культура тут є не менш важливою за армію та економіку. Міністерство культури - це не “міністерство вишиванки”. Воно повинне брати на себе роль активатора перебудови системи цінностей, правил та норм співжиття. Власне, культури суспільства. Сьогоднішній рівень взаємодовіри, підтримки та солідарності повинен бути збереженим і у мирний час, що є ключовим фактором успіху суспільства. Хоча уже сьогодні ми можемо фіксувати прояви старого укладу життя. Це і дерибан гуманітарної допомоги, і продаж призначених для ЗСУ бронежилетів у "Епіцентрі" й інші випадки.
Поняття згуртованості, яке сьогодні використовується здебільшого в контексті реформи місцевого самоврядування, повинне стати ключовою метою культурної політики, яка у свою чергу не повинна обмежуватися національними символами. Наприклад, ліберальна соціальна модель Скандинавських країн, яка справедливо багатьма сприймається як еталонна, давно вийшла на рівень цінностей загальносуспільних, не обмежуючись національними наративами.
Політична культура та політична ситуація в регіонах
До прикладу, в хмельницькій міській громаді, яка налічує близько 290 тисяч населення, за даними місцевої влади стабільно проживає близько 40 тисяч ВПО. Це досить суттєва частка, яка може внести корективи у політичну ситуацію. Звичайно, варто також зважати і на віковий склад вимушених переселенців, серед яких велику кількість складають діти. Все ж сьогодні виникають важливі питання. Як зміняться політичні переконання тих, хто залишиться на заході України? Чи стануть вони більш націоналістичними? Чи навпаки зміниться традиційне співвідношення політичних сил в регіонах чи навпаки, ВПО політично асимілюються? У цьому аспекті варто визнати, що поки більше питань, ніж відповідей. Але тут ми можемо, принаймні, визначити однозначну мету: комфортне життя для всіх українців, без шкоди національній та регіональній ідентичності. Завдання не з легких. Важливим аспектом є і політична культура, в якій є суттєві суперечності. Принаймні, на рівні баталій у соціальних мережах вона не відрізнялась особливою толерантністю та сприйняттям прихильників різних політичних сил. Конкурентний політичний клас переносить свої суперечності і на систему відносин між громадянами. Так, сьогодні знято питання щодо толерування проросійських (в тому числі псевдо соціалістичних партій) партій. Тут влада діє так, як і має. Але конфлікти у демократичному, проєвропейському таборі є шкідливим. Особливо гостро вони означились між прихильниками колишнього і нинішнього президентів. Після нашої перемоги політична культура України повинна стати більш гнучкою. Тільки так можна забезпечити адекватне представництво інтересів, конструктивне та мирне співіснування в середині суспільства.
Демографія і розміщення продуктивних сил
Масове переміщення людей змінює і розміщення ресурсів, ключовим з яких є людський. З одного боку для одних регіонів виникають додаткові можливості, для інших - додаткові ризики. Тому сьогодні у фахових дискусіях звучать ідеї, що економічні перспективи українських регіонів залежатимуть від рівня ризику, який у свою чергу визначається близькістю до зони бойових дій, Росії та тимчасово окупованих нею територій. Від цього залежатиме не тільки можливість вести безпечно господарську діяльність, але й те, які види господарювання переважатимуть на територіях у зоні ризику. Так, більш безпечні західні регіони отримують шанс на індустріалізацію, натомість східні регіони цілком можливо робитимуть ставку на ті види діяльності, які не потребують жорсткої територіальної прив'язки та не вимагають громіздких матеріальних комплексів. Наприклад, сфера ІТ. Але сьогодні поки не спостерігається особливої активності влади у розбудові української економіки, зокрема, конче необхідної економіки тилу. Економічна політика української держави поки концентрується на отриманні зовнішніх допомог. Звичайно, заради справедливості необхідно відзначити і титанічні зусилля по релокації підприємств. Тут варто відзначити і посилення конкуренції регіонів за релоковані підприємства. Ця конкуренція є абсолютно здоровою та виступає фактором внутрішніх перетворень в регіонах, що намагаються в екстреному порядку стати привабливими для бізнесу. Для цього потрібно переходити від мрій про інноваційну та технологічну Україну до реальних дій. Сьогодні необхідно забезпечувати і базові потреби - перш за все продовольчу безпеку. І тут також не варто покладати усі надії на те, що населення все витягне “садами перемоги”. Хоча це надзвичайно важливий напрямок державної політики. Але уже сьогодні держава повинна розробити чіткий план дій, починаючи з рівня сім’ї та громади до рівня загальнодержавного.
Мова. Через те, що вимушені переселенці, які залишаються в західних регіонах України переважно російськомовні, можлива зміна мовного складу населення цих регіонів. Звичайно, немає підстав говорити про те, що мовна ситуація на заході нашої країни зміниться радикально. Але і у цьому контексті перспективи є досить невизначеними. Чи провокуватиме це загострення "мовної" напруженості (чи вийде вона із сфери фейсбучних конфліктів у офлайнове спілкування) чи навпаки, підвищуватиметься рівень мовної толерантності українців? Звичайно, для України другий варіант є більш конструктивним, особливо з огляду на те, що в Україні (як і в інших країнах, які є або були у зоні впливу Росії, таких як Молдова, Узбекистан, Грузія і країни Балтії) використання російської скорочується природним шляхом. Тому, скоріш за все ми є свідками народження “постросійського світу”. Це дає шанс на мирне подолання "мовної проблеми" в Україні. Але ризики зберігаються. Сьогодні уже відомі випадки, коли травмовані досвідом життя під обстрілами біженці зі сходу стикаються із мовною проблемою, навіть при отриманні медичних послуг сільських амбулаторій. Сьогодні радикалізація мовного питання точно не на часі. З будь-якого боку. Процес адаптації, в тому числі мовної, є тривалим та складним. Насильство російських військових не повинне змінитись для вимушених переселенців насильством культурним. Українське суспільство повинне зберегти ті свої риси, які, зрештою, і відрізняють його від авторитарного суспільства російського. Українізація державних інституцій та публічного простору без сумніву залишається необхідною та пріоритетною. Питання двомовності не стоїть і навряд уже буде. Це, зрештою, і не потрібно. Але на побутовому рівні питання мови повинне бути мінімізованим. Принаймні на час, поки люди, чиє життя зруйноване, не адаптуються до нової для себе реальності. Але тут варто уже віддати належне українцям, які демонструють собі і світу те, що ми є суспільством вільних і милосердних людей.
Підсумовуючи, можемо сказати, що після провалу багатьох прогнозів щодо початку вторгнення, у таких складних і мінливих умовах багато хто схиляється до прогнозування за принципом "коли прогноз збудеться". Але це не має бути відмовкою, адже прогноз - це перш за все спосіб вирішення проблем і управлінська технологія. Тому, попри усю невдячність прогнозування, сьогодні все ж є ті аспекти суспільного життя, які піддаються більш точному прогнозуванню. Наприклад, частка тих, хто залишатиметься у приймаючих регіонах і тих, хто повертатиметься. Частково ми сьогодні можемо екстраполювати результати міграційної поведінки ВПО часів АТО. Звичайно, з урахуванням нових реалій. Але загальна закономірність, скоріш за все збережеться: чим довше люди залишатимуться у приймаючих громадах, тим менша ймовірність їх повернення на попереднє місце проживання.
Попри те, що сьогодні Україна знаходиться в умовах поліальтернативності, деяких альтернатив все ж немає: немає альтернатив прогнозуванню та формуванню бачення нової України.